Армагед-дом. Марина и Сергей Дяченко

ти востаннє виходив на вулицю? Славко махнув рукою:

      – Проходь…

      Просторий коридор, голі стіни. Зате в кабінеті – не ступити, сюди стягли й зібрали меблі й речі, які не вдалося продати. Самий архів, укладений у картонні коробки, утворював вежу майже до стелі.

      Лідка роззирнулась. Клавдії Василівни не було в кімнаті. Славко випередив її запитання:

      – Мама в кухні. Лідо, вона переїжджати хоче.

      – Куди? – механічно спитала Лідка.

      – У передмістя. У двокімнатну… Бо нас усе одно тут не залишать. Адже будинок відомчий…

      У Славковому голосі був справжній біль. Він тут виріс. Це його дім. Кожна мостина пам'ятає загиблого батька. Переїзд – нова втрата…

      – Славо, – сказала Лідка незвичним їй самій, дуже дорослим голосом. – Новий цикл – нове життя. Дітей ти заводити думаєш? Чи чухатимешся три роки, як Бідна Анна?

      – Як хто? – тупо спитав Славко.

      – Класику читати треба, – сказала Лідка, задоволена хоч би тим, що вдалося відволікти його. – І поголись. Дивитися гидко.

      Славко відвернувся:

      – Ти сміятимешся… Вчора цей Ретельников приходив, те саме сказав слово в слово. Дивитися, каже, гидко. Я й кажу – не дивіться, я вас на гостину не кликав…

      – Який Ретельников? – спитала тепер уже Лідка.

      – Гладкий, – Славко зітхнув. – Цивільник, який із батьком нібито дружив.

      Лідка насупила брови, намагаючись пригадати гладкого цивільника. Щось невиразне – гладкий і печальний. Іди, дівчинко, навчайся добре.

      Вона посміхнулася. Тоді ще вважалося, що вона має навчатись. У новому циклі товстун сказав би – йди, дівчинко, народжуй скоріше…

      – А чого йому треба було?

      Славко стенув плечима:

      – Так… Давнім звичаєм.

      Прочинилися двері. У щілину боком протиснулася Клавдія Василівна з гарячим казанком у руках:

      – А, Лідонька…

      Лідка розкрила рота, щоб сказати «здрастуйте». Але привітатися не встигла.

      Клавдія Василівна витягла руки, намагаючись тримати казанок подалі від себе. Ступнула, не дивлячись під ноги, й спіткнулася, здається, об виставлений краєчок настільного хокею. Скрикнула, відскочила від казанка, що падав із рук, – і налетіла спиною на вежу з картонних коробок.

      – Тримай!!

      Вежа повільно похилилася, як у недоброму сні. Повалилася, розбивши скло на журнальному столику; порожній казанок усе ще танцював, подзенькуючи, в калюжі борщу, а кімнатою вже вільно літали різного розміру папери – котрась із картонних коробок, певно верхня, луснула від удару і з силою викинула з себе вміст.

      У коридорі зачовгали капці. Загомоніли голоси:

      – Що сталося?

      – Клавдіє Василівно, що у вас?

      Двері прочинилися, відкриваючи молоді, незнайомі Лідці обличчя. Цим панянкам пощастило – хоч їхні будинки й постраждали, але страховий поліс виявився достатньо значним, щоб погорільці могли претендувати на нове, вельми пристойне житло.

      Десь у глибині квартири,