Армагед-дом. Марина и Сергей Дяченко

вбили Зарудного», «Усі на площу! Усі на мітинг!», «Допоможіть знайти»…

      Вона пірнула в перехід. Тиша, шурхотіння десятків ніг і жодного голосу – страшно, але вона звикла. Пройшла повз залізничні колії, так само підтюпцем вибралася на привокзальну площу. Вітер носив гидотний запах – так пахне в залі очікування, так пахне в тій підземній кишці, де пліч-о-пліч стоять літні жінки і продають шкарпетки і хліб, хатні капці і трикотажні светри. Перед входом в «опорний пункт правопорядку» лежав на візку для багажу опухлий чоловік у поношеному одязі. Труп. Лідка відсахнулася.

      Зразу поруч, на розі, торгували гарячими сосисками, причому на борту візка виднілися напівстерті літери «Мо-ро-зи-во»; Лідка згадала, як, тримаючись за руки брата і мами, вона йшла цією ось площею десять років тому, і над візком майоріли, здається, повітряні кульки…

      А може, цього й не було.

      Її зачепили валізою, та так, що вона ледь утрималася на ногах. Треба було поспішати; до рисюківського будинку лишалося хвилин десять швидкої ходи.

      – …Хто там? Ти, Сотова?

      Рисюк зачинив за нею двері – Лідка відзначила, що двері нові, залізні, з двома сейфовими замками.

      – Ходім…

      Рисюк добряче змінився за ті кілька місяців, що вони не бачились. Усі ми змінилися, меланхолійно подумала Лідка. А ще й не таке буде.

      – Давай свою контрольну. Так, варіант спрощений, для дівчат і екстернатників…

      – Не всім тепер по кишені платити за очне, – відгукнулася Лідка, розглядаючи кімнату.

      Рисюк озирнувся від столу. Очі в нього були прозорі, як у замисленої рибини.

      – Вибач.

      – За що? – здивувалася Лідка. – Був грубіяном, грубіяном помреш.

      Рисюк чи то закашляв, чи то засміявся:

      – Помирати я не збираюся. Сядь он на той стілець. І візьмися поки що за справу – накресли поля ось у цьому зошиті, по чотири клітинки, зможеш?

      – Спробую, – сказала вона, ніяк не реагуючи на насмішку.

      Рисюк вирвав аркуш із блокнота і всівся розв'язувати Лідчині номери. Лідка водила червоним олівцем – відповідально, охайно, зі знанням справи.

      – Хто вбив Зарудного, знаєш? – спитав Рисюк упівголоса.

      Лідка ні на мить не припинила роботи:

      – Знаю. Ті двоє мужиків, яких знайшли в затоці.

      Рисюк відірвав погляд від рівняння і гостро подивився їй в обличчя:

      – Як ти гадаєш, ці… «очищувачі душі» на чолі з Бродовським… мали привід убити його, га?

      Лідка водила олівцем. Летів червоний грифельний пил.

      – Усе-таки версія, не гірша за інші… «Кровопивці вбили Зарудного» – трохи примітивно. Звісно, в олігархів був привід його вбити… Не варто довіряти очевидному. А очевидно те, що загибель Зарудного ініціювала процеси, що призвели до нової катастрофи…

      – Ти покликав мене, щоб потріпати учені слівця? – стиха спитала Лідка. – Мене, як наближену до Зарудних особу?

      Рисюк зітхнув. Відклав авторучку:

      – Як там Славко?

      Лідка знизала плечима:

      – Зле йому.

      Славко скаржився, що за квартирою спостерігають.