Армагед-дом. Марина и Сергей Дяченко

б прийти?

      Лідка мовчала.

* * *

      Кабінка консьєржа стояла порожня. І давно ніхто не приносив квітів – а пригадується, тоді, в червні, квітами були завалені всі сходи.

      – Привіт, – сказав Славко. Він дуже схуд, хвороблива худорлявість зробила його схожим не на батька, а на матір. Лише голос лишився впізнаваним.

      Лідка віддала йому червону гвоздику. Славко механічно покрутив й в руках:

      – Заходь… відразу в кабінет.

      Вона увійшла.

      Депутат Зарудний дивився зі стіни. Лідці не подобався цей портрет, але хазяйнувала тут, звичайно, не Лідка, а Славкова мама. Тут більше не було обчислювальної машини, ні телефонів, звільнений стіл займав півкімнати, і по всій широкій стільниці стосами стояли паперові теки, підшивки, стоси списаних аркушів.

      Славко так само механічно поставив гвоздику в високу металеву вазу.

      – Тут лишилось, – Славко зітхнув. – Архів нерозібраний. Ці… цивільники… частину паперів забрали… частину потім повернули… особисте. Усе перетрусили… весь архів… Розумієш?

      Лідка кивнула.

      В офіційних паперах вона проходила як «подружка сина, побічний свідок». Так вийшло, що саме вона перша бачила Андрія Ігоровича мертвим; її допитували тричі, і щоразу Лідка плакала. Не лише тому, що горе тоді було свіжим і приголомшливим. Щоразу їй здавалося, що чини, які її допитували, не вірять їй, підозрюють за кожним словом – брехню.

      Навіщо прийшла? Адже зустріч не було призначено? Чому не подзвонила? Чому увійшла без дозволу в чужу квартиру? Чому…

      А головне – всіх їх, жорстколицих, зі свердлами-очима людей цікавила одна обставина. Може, депутат Зарудний був іще живий? Він міг говорити? То говорив чи ні?!

      Виявляється, Андрій Ігорович справді був живий у ту мить, коли Лідка відхиляла вхідні двері. Але коли вона увійшла в кабінет із букетом дзвіночків – він був уже мертвий, адже в нього випустили кілька куль поспіль…

      А як же тоді безлад у квартирі? Виходить, непрохані гості вчинили свій обшук іще за життя Зарудного?!

      Ні, вона не чула пострілів. Ні, вона не бачила нічого, а що бачила, про те вже розповіла. Ні, не міг він розмовляти, його ж буквально про-ді-ря-ви-ли…

      Мама давала їй краплі тричі на день. І водила до лікаря.

      А потім був останній допит. Незнайомий Лідці цивільник, гладкий і печальний, довго розповідав їй про свої теплі взаємини з покійним Андрієм Ігоровичем. Яка була людина, ех… Гинуть найкращі. То вона нічого не чула? Шкода, допомогла б слідству… Нічого? Шкода. Гаразд, іди, дівчинко, навчайся добре, Андрій Ігорович був би задоволений…

      І повістки перестали надходити…

      Лідка звично зітхнула.

      – Я взявся розбирати ці папери, – Славків голос затремтів. – Та якось… важко. І часу… я ж навчаюсь.

      Він говорив, ніби перепрошував. Лідка опустилася в крісло для відвідувачів:

      – Ти хочеш, щоб я?…

      – Саме так, – Славко зрадів її кмітливості.

      Убивць Андрія Ігоровича відшукали за тиждень після вбивства – на дні бухти. Чого і слід було чекати. Якийсь час