Армагед-дом. Марина и Сергей Дяченко

каже їх комусь. А може, і те й інше.

      – Дівчата! Тимуре! Ну ж бо! Ну!!

      Потемніло в очах.

      …Поле стояло майже вертикально. Поле було нерівне, в коліях і вибоях, на бігу так легко підвернути ногу. Поле оповите було рідким гіркуватим димом, і здавалося, що люди біжать по коліна у ваті.

      А потім Лідка побачила Ворота.

      Вони не були схожі на свої зображення, на описи в розповідях очевидців. Вони не були ні гарними, ні величними. Вони були безликими, як безликими є лікарняні двері, пофарбовані білою олійною фарбою. І вони не були навіть надто великими.

      Біжучи Лідка зрозуміла, на що це схоже. Такий вигляд має вхід на станцію швидкісного трамвая, тільки не в центрі, а на околиці.

      З усіх боків до Воріт бігли люди. Мить – і Ворота зникли, закриті спітнілими рухливими спинами.

      Яна тонко заверещала. Нога її все-таки підвернулась на грудці; вона верещала, як підстрелений заєць. Лідка ніколи не була на полюванні, і порівняння було чуже, книжне, байдуже.

      Батько підхопив Яну на спину. Натужно крикнув Тимурові:

      – Лідка!

      Лідка побачила простягнуту до неї братову руку. І потяглася йому назустріч – але в цю мить налетіли ззаду, штовхнули її далеко вперед, у спину їй ударив відчайдушний крик мами:

      – Біжи сама! Не озирайся! Біжи! Вона побігла.

      Спереду була чиясь спина. Ззаду було чиєсь дихання. Праворуч і ліворуч рухалися чиїсь гострі лікті. Неба не було – голови, голови, голови, ніби Лідка заблукала в густому лісі. Виграє той, хто вищий на зріст, у кого довші ноги…

      І той, хто дуже хоче жити.

      Шипіння над головами. Крик. Удар; здригнулася земля. Лідка ні про що не думала.

      Спалахи. Під ногами щось м'яке, Лідка встигла підстрибнути, не спіткнутися.

      Мамо! Матінко!

      Вона бігла, втиснута в юрбу, забита в юрбу, ніби кілочок. Вона не могла оцінити краси і величі того, що відбувалося.

      Маси людей текли, як холодець, з усіх боків і до однієї мети; до тієї самої мети поспішав, риючи землю гусеницями, самотній броньовик ЦО. Невідомо, чого він прагнув, опинившись біля Воріт раніше від натовпу. І лишилось невідомим, тому що броньовик не встиг.

      І ті, хто біг у перших лавах, не встигли теж. Зіткнення; перші кілька секунд у важкої бойової машини була вся перевага перед пішими беззахисними людьми – але хвиля, що котилася полем, уже не була юрбою. Не була великою кількістю людей, нехай і ошаленілих, нехай і захоплених боротьбою за своє життя.

      Вона була іншим. І перед силою цієї нової істоти броньовик був не комашкою навіть – порошинкою. Його перекинуло, звалило, і лише тоді істота, що текла полем, інстинктивно кинулася в різні боки, обтікаючи перешкоду, огортаючи її віджилою плоттю, а потім і накриваючи – собою…

      Лідка не бачила. її більше не було. Була часточка колосальної енергійної амеби.

      Біля самих Воріт різні частини текучої істоти зіткнулися. Зіткнулися, викинувши вгору хвилю тіл, сплелися і ринули в рятівний отвір, усе швидше і швидше, рух вирівнявся, хрустіли ребра – але текуча істота не вміла відчувати болю.

      Швидше… Швидше…

      Небо палахкотіло. Істота на рівнині