Армагед-дом. Марина и Сергей Дяченко

було страшенно прикро за батька. Його обзивали по-всякому – за те, що він не хотів втрачати з поля зору маму й Тимура. Але він усе-таки проштовхався вперед і протяг крізь натовп Лідку і Яну, і тепер Тимур і мама йшли попереду, їх було чудово видно, і від цього спокійніше було на душі.

      – Штаб ІДО, – сказали звідкись із репродуктора, але голос уже не здавався голосом автомата. – Небезпека з моря! Екстрена небезпека для вулиць Наріжна, проспект Свободи, проспект Відродження…

      Батько смикнув Лідку за руку. І крикнув Тимурові:

      – Праворуч!

      І багато хто так зробив. Кинулися врізнобіч, перестрибуючи через тих, хто впав, а ті все-таки встигали підвестися. Полетіли шибки перших поверхів – люди забивались у провулки, лізли у вікна, чіплялися за низькі балкони. Люди знали щось, чого не знала Лідка…

      – Тримайся!

      Кришачи бите скло під ногами, вона примудрилася схопитись за чиюсь простягнуту руку й залізти на чужий балкон, обплетений мертвим сухим виноградом.

      Он воно що…

      Хвиля паніки прокотилася вузькою вулицею Наріжною. Ті, що напирали ззаду, тепер стрімголов бігли, це був уже не натовп – суцільний людський потік, Лідка дивилась, і їй здавалося, що вона відчуває, як розширюються її зіниці.

      – Трохи зарано… – прохрипів хтось поруч.

      – За мною, – сказав батько.

      Балконні двері були не зачинені. Лідка, Яна, батько, ще якісь люди пройшли через чужу квартиру, порожню й червону, що берегла запах крапель від серця, прибрану на старосвітський манір, із мереживними серветками на єдиному столі, з фарфоровими статуетками на єдиній шафі. Лідка не витримала й заплакала – чи то від страху, чи то від жалості до себе.

      Будинок був шестиповерховий. Люк на дах уже був відчинений, і туди один за одним пролазили люди – хто метушливо, хто зовні спокійно, але всі дуже квапились.

      – Уперед…

      Дроти на даху були обірвані і плуталися під ногами. Антени стояли залізним похиленим лісом; Лідка йшла і не могла позбутися думки, що все це колись уже було. Вона пробиралася дахом…

      Місток! Із даху на дах була перекинута пожежна драбина, метрів десять залізними шпалами, притримуючись за єдине тонке бильце; Лідка закусила губу.

      – Не дивися вниз, – глухо сказав батько.

      Унизу досі були люди. Хтось біг, хтось лежав. Лідка не дивилась.

      Залізо було нестерпно холодним. Лідка потерпіла б – але від холоду терпли пальці, втрачали чутливість, а ззаду підштовхували, підганяли – швидше, швидше…

      Місток кінчився, уперся в сусідній дах. Лідка незграбно зістрибнула, і батько спіймав її на льоту, поставив на чорний руберойд. Поруч важко дихала Яна.

      – Вперед!

      Вони майже побігли, і люди навколо бігли теж; потім чоловік, який ішов попереду, різко зупинився, і Лідка з розгону налетіла на його спину.

      – Дивіться! Там…

      На сусідньому даху заверещали. Жінка. Ні, радше дівча, таке саме, як Лідка; і у відповідь Лідка заверещала теж, і заверещала Яна, і хтось іще…

      Удар по обличчю привів