Армагед-дом. Марина и Сергей Дяченко

Не центральний, помпезний, де похований Андрій Ігорович. Звичайний приміський цвинтар. Старий, давно закритий для поховань.

      Займався ранок. Червоне світло потьмяніло, змішавшись із сірою передсвітанковою сутінню.

      – Жоднісінької пташки, – сказав Тимур, і Лідка подумала, що він має рацію. Ні звичайних ворон на голих газонах, ні горобців, ні помийних міських голубів.

      – Лі до, не спи на ходу…

      – Я більше не можу, – сказала вона винувато.

      Стан хворобливого збудження минув. Насунула втома. Сірий ранок, колона людей, що бредуть з міста в поле. Цементний завод удалечині. Човгання ніг по брудній дорозі. Крок, крок, іще крок… Недобрий сон.

      – Уперед! – звично прикрикнув батько. – Сили ще знадобляться… Ще…

      Він не доказав. Затріскотіло радіо.

      – Увага… Слухати всім. Загроза з моря, лінія оборони по радіусу Проривна – Лівий узвіз – Гайова…

      Лідка здригнулася. Самісінький центр міста. Далеко зайшли глефи.

      – Увага на Північній трасі! Сейсмічної загрози не зафіксовано. Продовжуйте рух. Увага на Великій Променевій трасі! Рух далі пункту Дубки видається недоцільним. Розподіл навантаження на Ворота…

      – А Воріт же й немає, – сказали у Лідки за спиною. Вона побоялась озиратися, щоб не впасти.

* * *

      Вони стояли посеред поля. Стояли і сиділи. Лідка сьорбала з бляшаної кружки, а батько, коли вона відверталась, доливав їй у термос свій чай. А Лідка, легкодуха, вдавала, ніби не бачить…

      Вони стояли серед поля, а Воріт не було. Ніде. Робилося тепло, на землю летіли куртки і шапки, і светри; повітря над полем тремтіло. З боку пагорбів налітав гарячий вітер.

      Лідка сиділа на власній розстеленій куртці. їй давно хотілося в туалет, але туалету не було, а людей навколо юрмилося, як на центральній площі у свято.

      Небо було недоброго, червоно-фіолетового кольору. Ніби синець.

      До оголошеної «безпосередньої повітряної загрози» лишалося години дві. За розрахунками хрипкого радіо. А може, значно менше – фіолетове небо вже неодноразово спалахувало, перекреслене слідом від падіння гарячого каменя…

      Десь там вивергалися вулкани. Десь підіймалося цунамі. Десь горіла нафта.

      Тут, на полі, було тихо й задушливо. Насувала спека. Тимур слідом за іншими хлопцями роздягнувся до пояса, і дарма, бо поверх його рельєфних м'язів здригалася бліда пухирчаста «гусяча шкіра».

      – Увага, – стомлено сказав приймач. – Слухати всім. Даних про утворення Воріт не надходило. Увага на Великій Променевій трасі – можлива термічна небезпека з північного заходу…

      Натовп навколо заворушився.

      – Іти геть…

      – Ворота…

      – Немає Воріт, ти ж бачиш…

      Лідка слухала, заплющивши очі.

      Ворота з'являються поблизу людських поселень. Навколо міста їх має бути більше.

      Далі – менше.

      Але поки що нема ніде.

      Ніде.

      Танцює смолоскипом хлопець-склодув…

      «Термічна загроза з північного заходу…»

      Насуває