Поезія 1847 – 1861. Тарас Григорович Шевченко

танці і Бердичів.

      Кайдани брязкають… Москва,

      Бори, сніги і Єнісей…

      І покотились із очей

      На рясу сльози… Бий поклони!

      І плоть старечу усмиряй.

      Святе писаніє читай,

      Читай, читай та слухай дзвона,

      А серцеві не потурай,

      Воно тебе в Сибір водило,

      Воно тебе весь вік дурило.

      Приспи ж його і занехай

      Свою Борзну і Фастовщину,

      Загине все, ти сам загинеш.

      І не згадають, щоб ти знав…

      І старець тяжко заридав.

      Читать писаніє покинув.

      Ходив по келії. Ходив,

      А потім сів і зажурився:

      — Для чого я на світ родився,

      Свою Україну любив? —

      До утрені завив з дзвіниці

      Великий дзвін. Чернець мій встав,

      Надів клобук, взяв патерицю,

      Перехрестився, чотки взяв…

      І за Україну молитись

      Старий чернець пошкандибав.

      N. N.

      Мені тринадцятий минало.

      Я пас ягнята за селом.

      Чи то так сонечко сіяло,

      Чи так мені чого було?

      Мені так любо, любо стало,

      Неначе в Бога…

      Уже прокликали до паю,

      А я собі у бур’яні

      Молюся Богу… І не знаю,

      Чого маленькому мені

      Тойді так приязно молилось,

      Чого так весело було.

      Господнє небо, і село,

      Ягня, здається, веселилось!

      І сонце гріло, не пекло!

      Та недовго сонце гріло,

      Недовго молилось…

      Запекло, почервоніло

      І рай запалило.

      Мов прокинувся, дивлюся:

      Село почорніло,

      Боже небо голубеє

      І те помарніло.

      Поглянув я на ягнята —

      Не мої ягнята!

      Обернувся я на хати —

      Нема в мене хати!

      Не дав мені Бог нічого!…

      І хлинули сльози,

      Тяжкі сльози!… А дівчина

      При самій дорозі

      Недалеко коло мене

      Плоскінь вибирала,

      Та й почула, що я плачу.

      Прийшла, привітала,

      Утирала мої сльози

      І поцілувала…

      Неначе сонце засіяло,

      Неначе все на світі стало

      Моє… лани, гаї, сади!…

      І ми, жартуючи, погнали

      Чужі ягнята до води.

      Бридня!… А й досі, як згадаю,

      То серце плаче та болить,

      Чому Господь не дав дожить

      Малого віку у тім раю.

      Умер би, орючи на ниві,

      Нічого б на світі не знав.

      Не був би в світі юродивим.

      Людей і [Бога] не прокляв!

      N. N.

      О, думи мої! О, славо злая!

      За тебе марно я в чужому краю

      Караюсь, мучуся… але не каюсь!…

      Люблю, як щиру, вірну дружину,

      Як безталанную свою Вкраїну!

      Роби, що хочеш, з темним зо мною,

      Тільки не кидай, в пекло з тобою

      Пошкандибаю…