Поезія 1847 – 1861. Тарас Григорович Шевченко

Київ наш великий.

      Святим дивом сяють

      Храми Божі, ніби з самим

      Богом розмовляють.

      Дивлюся я, а сам млію.

      Тихо задзвонили

      У Києві, мов на небі…

      О, Боже мій милий!

      Який дивний Ти. Я плакав,

      До полудня плакав.

      Та так мені любо стало:

      І малого знаку

      Нудьги тії не осталось,

      Мов переродився…

      Подивився кругом себе

      І, перехрестившись,

      Пішов собі тихо в Київ

      Святим помолитись

      Та суда, суда людського

      У людей просити.

      * * *

      В неволі, в самоті немає,

      Нема з ким серце поєднать.

      Та сам собі оце шукаю

      Когось-то, з ним щоб розмовлять.

      Шукаю Бога, а нахожу

      Таке, що цур йому й казать.

      От що зробили з мене годи

      Та безталання; та ще й те,

      Що літечко моє святе

      Минуло хмарно, що немає

      Ніже єдиного случаю,

      Щоб доладу було згадать.

      А душу треба розважать,

      Бо їй так хочеться, так просить

      Хоч слова тихого; не чуть,

      І мов у полі сніг заносить

      Неохолонувший ще труп.

      Г. З.

      Немає гірше, як в неволі

      Про волю згадувать. А я

      Про тебе, воленько моя,

      Оце нагадую. Ніколи

      Ти не здавалася мені

      Такою гарно-молодою

      [І] прехорошою такою,

      Так, як тепер на чужині,

      Та ще й в неволі. Доле! Доле!

      Моя ти співаная воле!

      Хоч глянь на мене з-за Дніпра,

      Хоч усміхнися з-за…

      І ти, моя єдиная,

      Встаєш із-за моря,

      З-за туману, слухняная

      Рожевая зоре!

      І ти, моя єдиная,

      Ведеш за собою

      Літа мої молодії,

      І передо мною

      Ніби море заступають

      Широкії села

      З вишневими садочками

      І люде веселі.

      І ті люде, і село те,

      Де колись, мов брата,

      Привітали мене. Мати!

      Старесенька мати!

      Чи збираються ще й досі

      Веселії гості

      Погуляти у старої,

      Погуляти просто,

      По-давньому, по-старому,

      Од світу до світу?

      А ви, мої молодії

      Чорнявії діти,

      Веселії дівчаточка,

      І досі в старої

      Танцюєте? А ти, доле!

      А ти, мій покою!

      Моє свято чорнобриве,

      І досі меж ними

      Тихо, пишно похожаєш?

      І тими очима,

      Аж чорними — голубими,

      І досі чаруєш

      Людські душі? Чи ще й досі

      Дивуються всує

      На стан гнучий? Свято моє!

      Єдинеє свято!

      Як оступлять тебе, доле,

      Діточки-дівчата

      Й защебечуть по своєму

      Доброму звичаю,