Поезія 1847 – 1861. Тарас Григорович Шевченко

      Отож і вивчився я, виріс,

      Прошу собі волі —

      Не дає. І в москалі,

      Проклята, не голить.

      Що тут на світі робити?

      Пішов я до рала…

      А паничів у гвардію

      Поопреділяла…

      Година тяжкая настала!

      Настали тяжкії літа!

      Отож працюю я за ралом.

      Я був убогий сирота.

      А у сусіда виростала

      У наймах дівчина. І я…

      О доле! Доленько моя!

      О Боже мій! О мій єдиний!

      Воно тойді було дитина,

      Воно… Не нам Твої діла

      Судить, о Боже наш великий!

      Отож вона мені на лихо

      Та на погибель підросла.

      Не довелось і надивитись,

      А я вже думав одружитись,

      І веселитися, і жить,

      Людей і Господа хвалить…

      А довелося…

      Накупили

      І краму, й пива наварили,

      Не довелося тілько пить.

      Старої пані бахур сивий

      Окрав той крам. Розлив те пиво,

      Пустив покриткою… Дарма.

      Минуло, годі… Недоладу

      Тепер і згадувать. Нема,

      Нема, минулося, пропало…

      Покинув ниву я і рало,

      Покинув хату і город,

      Усе покинув. Чорт нарадив.

      Пішов я в писарі в громаду.

      То сяк, то так минає год,

      Пишу собі, з людьми братаюсь

      Та добрих хлопців добираю.

      Минув і другий. Паничі

      На третє літо поз’їзжались,

      Уже засватані. Жили

      В дворі, гуляли, в карти грали,

      Свого весілля дожидали

      Та молодих дівчат в селі,

      Мов бугаї, перебирали.

      Звичайне, паничі. Ждемо,

      І ми ждемо того весілля.

      Отож у Клечальну неділю

      Їх і повінчано обох,

      Таки в домашньому костьолі.

      Вони ляхи були. Ніколи

      Нічого кращого сам Бог

      Не бачив на землі великій,

      Як молодії ті були…

      Заграла весело музика…

      Їх із костьола повели

      В возобновленнії покої.

      А ми й зостріли їх і всіх,

      Княжат, панят і молодих,

      Всіх перерізали. Рудою

      Весілля вмилося. Не втік

      Ніже єдиний католик,

      Всі полягли, мов поросята

      В багні смердячому. А ми,

      Упоравшись, пішли шукати

      Нової хати, і найшли

      Зелену хату і кімнату

      У гаї темному. В лугах,

      В степах широких, в байраках

      Крутих, глибоких. Всюди хата,

      Було де в хаті погуляти

      І одпочити де було.

      Мене господарем обрали,

      Сем’я моя щодень росла

      І вже до сотні доростала.

      Мов поросяча, кров лилась.

      Я різав все, що паном звалось,

      Без милосердія і зла,

      А різав так. І сам не знаю,

      Чого хотілося мені?

      Ходив три года я з ножами,

      Неначе п’яний той різник.

      До сльоз, до