Поезія 1847 – 1861. Тарас Григорович Шевченко

      Пташечка тихне, поле німіє.

      Радіють люде, що одпочинуть,

      А я дивлюся… і серцем лину

      В темний садочок на Україну.

      Лину я, лину, думу гадаю,

      І ніби серце одпочиває.

      Чорніє поле, і гай, і гори,

      На синє небо виходить зоря.

      Ой зоре! зоре! — і сльози кануть.

      Чи ти зійшла вже і на Украйні?

      Чи очі карі тебе шукають

      На небі синім? Чи забувають?

      Коли забули, бодай заснули,

      Про мою доленьку щоб і не чули.

      1848

      * * *

      А нумо знову віршувать.

      Звичайне, нишком. Нумо знову,

      Поки новинка на основі,

      Старинку Божу лицювать.

      А сиріч… як би вам сказать,

      Щоб не збрехавши. Нумо знову

      Людей і долю проклинать.

      Людей за те, щоб нас знали

      Та нас шанували.

      Долю за те, щоб не спала

      Та нас доглядала.

      А то бач, що наробила:

      Кинула малого

      На розпутті, та й байдуже,

      А воно, убоге,

      Молодеє, сивоусе, —

      Звичайне, дитина, —

      І подибало тихенько

      Попід чужим тином

      Аж за Урал. Опинилось

      В пустині, в неволі…

      Як же тебе не проклинать,

      Лукавая доле?

      Не проклену ж тебе, доле,

      А буду ховатись

      За валами. Та нищечком

      Буду віршувати,

      Нудить світом, сподіватись

      У гості в неволю

      Із-за Дніпра широкого

      Тебе, моя доле!

      ВАРНАК

      Тиняючи на чужині

      Понад Елеком, стрів я діда

      Вельми старого. Наш земляк

      І недомучений варнак

      Старий той був. Та у неділю

      Якось у полі ми зострілись

      Та й забалакались. Старий

      Згадав свою Волинь святую

      І волю-долю молодую,

      Свою бувальщину. І ми

      В траві за валом посідали,

      І розмовляли, сповідались

      Один другому. — Довгий вік! —

      Старий промовив. — Все од Бога!

      Од Бога все! А сам нічого

      Дурний не вдіє чоловік!

      Я сам, як бачиш, марне, всує,

      Я сам занівечив свій вік.

      І ні на кого не жалкую,

      І ні у кого не прошу я,

      Нічого не прошу. Отак,

      Мій сину, друже мій єдиний,

      Так і загину на чужині

      В неволі. — І старий варнак

      Заплакав нишком. Сивий брате!

      Поки живе надія в хаті,

      Нехай живе, не виганяй.

      Нехай пустку нетоплену

      Іноді нагріє.

      І потечуть з очей старих

      Сльози молодії,

      І умитеє сльозами

      Серце одпочине

      І полине із чужини

      На свою країну.

      — Багато дечого не стало, —

      Сказав старий. — Води чимало

      Із Ікви в [море] утекло…