Поезія 1847 – 1861. Тарас Григорович Шевченко

      Заплакать, що немає роду,

      Нема пристанища, господи!

      ……………………………………………

      Ми довго в морі пропадали,

      Прийшли в Дар’ю, на якор стали.

      З Ватаги письма принесли

      І всі тихенько зачитали.

      А ми з колегою лягли

      Та щось такеє розмовляли.

      Я думав, де б того добра,

      Письмо чи матір, взять на світі.

      — А в тебе єсть? — Жена і діти,

      І дом, і мати, і сестра!

      А письма нема…

      ………………………………………….

      * * *

      Думи мої, думи мої,

      Ви мої єдині,

      Не кидайте хоч ви мене

      При лихій годині.

      Прилітайте, сизокрилі

      Мої голуб’ята,

      Із-за Дніпра широкого

      У степ погуляти

      З киргизами убогими.

      Вони вже убогі,

      Уже голі… Та на волі

      Ще моляться Богу.

      Прилітайте ж, мої любі,

      Тихими речами

      Привітаю вас, як діток,

      І заплачу з вами.

      * * *

      Закувала зозуленька

      В зеленому гаї,

      Заплакала дівчинонька —

      Дружини немає.

      А дівочі молодії

      Веселії літа,

      Як квіточки за водою,

      Пливуть з сього світа.

      Якби були батько, мати

      Та були б багаті,

      Було б кому полюбити,

      Було б кому взяти.

      А то нема, сиротою

      Отак і загину,

      Дівуючи в самотині

      Де-небудь під тином.

      * * *

      За сонцем хмаронька пливе,

      Червоні поли розстилає

      І сонце спатоньки зове

      У синє море: покриває

      Рожевою пеленою,

      Мов мати дитину.

      Очам любо. Годиночку,

      Малую годину

      Ніби серце одпочине,

      З Богом заговорить…

      А туман, неначе ворог,

      Закриває море

      І хмароньку рожевую,

      І тьму за собою

      Розстилає туман сивий,

      І тьмою німою

      Оповиє тобі душу,

      Й не знаєш, де дітись,

      І ждеш його, того світу,

      Мов матері діти.

      * * *

      Заступила чорна хмара

      Та білую хмару.

      Виступили з-за лиману

      З турками татари.

      Із Полісся шляхта лізе,

      А гетьман-попович

      Із-за Дніпра напирає —

      Дурний Самойлович.

      З Ромоданом. Мов та галич,

      Вкрили Україну,

      Та й клюють єлико мога…

      А ти, Чигирине!

      А ти, старий Дорошенку,

      Запорозький брате!

      Нездужаєш чи боїшся

      На ворога стати?

      — Не боюсь я, отамани,

      Та жаль України, —

      І заплакав Дорошенко,

      Як тая дитина! —

      Не розсиплем вражу силу,

      Не