Солодка печаль. Дэвид Николс

простягла її, наче контракт на підпис.

      – Так, я, мабуть… – я глянув ліворуч і праворуч, неохоче приймаючи п’єсу.

      – Мій батько щовечора забирає мене внизу стежки. Тобто, якщо це тебе влаштує. Якщо не поспішаєш…

      Я не поспішав.

      Повернення додому

      Усю дорогу ми йшли мовчки, і це була довга прогулянка. Потім вийшли на стежку під куполом дерев, яка вела вниз до автомагістралі, і досі єдиний голос лунав у мене в голові – голос, що наказував мені: «Зосередься, це важливо, зосередься».

      – Мені шкода, що нам не вдалося поговорити сьогодні, – сказала вона.

      – Так, дуже щільна програма була.

      Ми пройшлися далі.

      – Я подумав, може, ти уникаєш мене, – сказав я.

      – Зовсім ні! Я робила спроби, але щоразу, коли не гляну, ти вдаєш із себе кота, тож… – тут вона розсміялася, надто гучно, як на мене, і заклала волосся за вухо.

      – Так, пробач за це.

      – Якщо вже на те пішло, я гадала, що це ти уникаєш мене.

      – Боже, ні! – Мені навіть на думку не спало, що моя відсторонена поведінка може бути сприйнята як відчуженість. – Я просто не звик до таких речей.

      – Не думаю, що хтось до них звикає.

      Ми йшли далі. Денна спека досі трималася під куполом дерев, нерухоме повітря раз у раз розмивалося хмарками мошок, схожих на відбитки пальців на світлині. Трохи далі чути було низький гул автотраси, і я чув також балаканину інших учасників компанії позаду нас, які кралися, тримаючи відстань.

      – Отже, скажи чесно, – мовила вона, – ти ненавидів усе це кожну секунду?

      – Такий це мало вигляд?

      – Іноді. Коли ти був статуєю, я гадала, що ти раптом, ну, зірвешся з ланцюга.

      – Я погано знаюся на цих справах.

      – У тебе добре виходило! Я подумала, що твоя людина – паровий двигун чудова, а мені непросто таке казати. Навіть тоді ти здавався… розлюченим! – і вона знову розсміялася, приклавши руку до рота.

      – Ну, як я вже казав, це не моє…

      – То чому ти прийшов?

      Я невідривно дивився перед собою.

      – Спробувати щось нове. Це мене відвертає.

      – Від вештання вулицями.

      – Від проблем.

      – У тебе проблеми?

      – Не зовсім. Просто нудьгую вдома.

      – А сьогодні нудьгував?

      – Не нудьгував…

      – Ну а як же тоді?

      – Соромився.

      – Ну так, із цього кожен починає. Це як коли вступаєш до Іноземного легіону чи САС і мусиш тягати холодильник на спині й пити власну сечу чи ще щось. Тут ти мусиш грати в гру з капелюхом. Це робить нас усіх пов’язаними й розкутими. Почуваєшся пов’язаним?

      – Не з усім загалом.

      – Розкутим?

      – Скутим.

      – Ну, може, коли ми почнемо працювати над п’єсою… Яка в тебе роль?

      – Не знаю, Сам… щось таке.

      – Самсон. Що ж, уперед. Купа образ, купа брудних жартів. Він ду-у-уже зухвалий хлопець.

      – О господи.

      – Тільки не роби тієї штуки, коли виставляєш стегна. Залиш це Джульєтті.

      – Тобто