Солодка печаль. Дэвид Николс

      Ромео

      Десь між подвір’ям і Великою галявиною Френ зникла. Не маючи змоги сховатися в лісі, я не мав інших варіантів, окрім як приєднатися до трупи й ніжитися на сонці, доки Ромео ораторствував про вимоги заголовної ролі, підперши свою гарну голову м’ясистим плечем. Заголовна роль, зауважував він, це не завжди найкраща роль, та все ж йому завжди трапляється грати саме протагоніста, і це його прокляття – бути протагоністом. Це слово він уживав так часто і з таким наголосом, що я почав гадати, чи немає в цій п’єсі когось на ім’я Протагоніст. «Дивіться, ось він — лорд Протагоніст…»

      – Тобто візьміть хоча б Отелло! – сказав він.

      Алекс, кощавий чорний підліток, який «ліпив» мене, розсміявся.

      – Майлзе, хотів би я побачити твого Отелло.

      – Гей, це велика роль. Як білий актор, я б відмовився грати її…

      – Дуже шляхетно з твого боку…

      – …але роль Яго краща. І в цій п’єсі так само – у її назві ім’я мого героя, проте я гадаю: чи не ближчий я за своєю натурою до Меркуціо?

      Алекс розсміявся знову.

      – Ага, ти маєш на увазі мою роль? Роль, на яку затвердили мене?

      – І, друже Алексе, ти будеш пречудовим. Але заголовна роль несе із собою такий тягар очікувань, ніби це все про мене.

      Я дивився на нього з обуренням. Гадаю, він був красивий, із такою собі квітучою, по-старомодному гарною зовнішністю, як у старих фільмах категорії Б з битвами проти динозаврів у покадровому фільмуванні. «Красень, і знає це», – так сказала б моя мати, і, немовби почувши це, хлопець обернувся до мене й тицьнув пальцем, не потурбувавшись назвати моє ім’я.

      – Яка роль краща: Ромео чи Меркуціо?

      Я хотів знизати плечима, натомість здригнувся.

      – Ти кого граєш?

      – Я? Ще не знаю.

      – До якої школи ходиш?

      – Мертон-Ґрейндж, – сказав я, і Ромео кивнув, наче це давало якусь відповідь.

      – Та сама школа, що й у нас, – озвався Колін Смарт, який увесь цей час обіймав свої коліна й дивився на хлопця.

      – Чарлі в цьому трохи новачок, – гидким тоном промовила Люсі Трен. – Насправді він не своїм акторством відомий у Мертон-Ґрейнджі.

      – Я Майлз, – назвався Ромео. – Я з Гедлі-Гіт, як і наш Джордж, онде він.

      Майлз указав на зсутуленого хлопця, що сидів трохи оддалік, поїдаючи банан і читаючи «пінгвінівське» видання «Мадам Боварі» в милосердній тіні стіни.

      – Гм? – хлопець глянув на нас крізь авіаційні окуляри з лінзами завтовшки як акваріумне скло. На ньому було щось схоже на білу шкільну сорочку під непотрібним джемпером. Волосся в нього було лискуче-чорне, немов перука у стилі «Бітлз», шкіра була запалена і навколо рота й носа мала колір малинового соку.

      – Джордж – частина моєї команди, так, Джордже? – гаркнув Майлз.

      Прищавий хлопець похитав головою.

      – Ні, Майлзе, я не частина твоєї команди, – а потім, повернувшись до свого роману, додав: – Ти повний бевзь.

      Майлз розсміявся дужим сміхом сера Ланселота, а тоді кинувся на хлопця, однією рукою придавив груди Джорджа, другою розчавив банан у Джорджевому кулаку. Розташована