Солодка печаль. Дэвид Николс

біса, – буркнув Гарпер, – ви донесли свою позицію.

      Але вони ще не закінчили, адже тепер Айвор схрестив руки й став у позу, а Аліна тим часом натиснула «пуск» на програвачі. Вони присіли, склавши руки на колінах, зблизивши обличчя. Пауза, незручно довга – і далі залунав тонкий ритм хіп-хопу. Як ми й боялися, це була ще одна спроба переконати нас, що Шекспір був найпершим репером.

      – Ти мертвіший за мертвого!

      – До судного дня!

      – Ти не лишив мені ні кола, ні двора!

      – Це була страва, гідна богів!

      – Нам навіть не подобається реп, – зітхнув Ллойд. – Чому вони вирішили, що ми любимо реп?

      – Ти граєш легковажно!

      – Це вже було, – сказав Гарпер.

      – Ти набиваєш мені оскому!

      – Ні, це від вас у мене оскома, – кинув Ллойд.

      – Ти бачив кращі дні!

      – Я вб’ю тебе своєю добротою!

      – Убийте мене чимось, – заблагав Фокс. – Будь ласка!

      – Ти диявол у плоті!

      – Ха! Ревність – зеленоокий монстр!

      – Це реально найгірші люди у світі…

      І раптом містер Паско підхопився на ноги.

      – Гарпере! Фоксе! Ллойде! Що ви в біса робите?

      – Цитуємо Шекспіра, сер, – відповів Фокс.

      – Ми послідовні в нашому безумстві, сер, – додав Ллойд.

      – За двері. Негайно!

      – Це передречено, – прошепотів Гарпер.

      – Ми стали посміховиськом, – сказав Ллойд.

      – Одним махом, – додав Фокс, коли вони втрьох протиснулися повз мене, шаркаючи стільцями. Щойно двостулкові двері зачинилися, Аліна натиснула «стоп» і Айвор знову виступив уперед.

      – Отже. Річ у тім, що…

      – Є одна п’єса…

      – Вона про банди, про насильство, про приналежність, упередженість, любов і… – Айвор зупинився, перш ніж виголосити ключову фразу: – про секс!

      Він вичекав, схиливши голову, доки залом розходився шепіт.

      – Це п’єса Вільяма Шекспіра. І вона називається…

      – «Ромео. І. Джульєтта». Якщо ви гадаєте, що знаєте про неї все, повірте мені, це не так. ТКПС ставитиме її тут, цього літа, на захопливому новому майданчику.

      – І ви… – Айвор простягнув руки, двома пальцями кожної вказуючи вбік, у гангстерському стилі, – будете зірками! П’ять тижнів репетицій, чотири вистави. Ми навчимося танцювати, навчимося битися…

      – Навчимося бути, – сказала Аліна, обводячи ряди своїми темними очима, і вперше ми сиділи цілковито мовчки та спокійно. – Бути на сцені й поза нею. Усі ми трохи навчимося того, як рухатися крізь цей світ, водночас сучасний і живий.

      – Пам’ятайте, – сказав Айвор. – «П’ять сажнів» – це не ми, це ви.

      Він стиснув долоні, сплівши разом пальці, і затрусив руками, мов шкільним дзвоником.

      – Ви потрібні нам. Ми просто не впораємося із цим без вас.

      – Будь ласка, – сказала Аліна. – Приходьте. Приєднуйтеся до нас.

      – Я прийшов не для того, щоб узяти участь, – сказав я. Може, навіть викрикнув.

      – Гаразд, – мовив Айвор. – Але ти не знаєш, що…

      – Що б це не було, я в цьому участі не беру,