Солодка печаль. Дэвид Николс

Добре. Шкода. Приємно було познайомитися.

      – З тобою теж. Може, якось побачимось?

      – Так, якщо прийдеш завтра! Ні? Гаразд, – вона почала обтрушувати свою босу ногу. – Чортів кус-кус. Я навіть не люблю кус-кус. Дев’ята тридцять, якщо передумаєш. Ти не пошкодуєш. Хоча хтозна. Я маю на увазі, що ти, напевно, пошкодуєш про це, та принаймні…

      – Що ж, я краще буду…

      – Не спитала, як тебе звати.

      – Чарлі. Льюїс. Чарлі Льюїс.

      – Приємно познайомитися, Чарлі Льюїсе.

      – З тобою теж. Отже.

      …

      …

      – Не спитаєш, як звати мене?

      – Вибач, ти?..

      – Френ. Як Френсіс. Тобто Френ Фішер. Що я можу вдіяти – мої батьки ідіоти; тобто ні, але все ж таки. Ну, як я вже казала. Дякую тобі. Бувай.

      Вона розвернулася і пішла геть, а я дивився, як вона згортає паперову тарілку в клинець, а тоді засовує її до кишені своєї джинсової спідниці. Потім дівчина озирнулася, пересвідчуючись у тому, що, мабуть, знала наперед – що я стежитиму за нею.

      – Бувай, Чарлі Льюїсе!

      Я підніс руку, і вона зробила те саме. Але я так ніколи й не повернувся, і це було востаннє в житті, коли я бачив Френ Фішер.

      Цікаво, де вона зараз?

      Перший погляд

      Я знаю, де вона зараз. Я таки повернувся, бо ніяк не уявляв собі, що більше не побачу її обличчя, і якщо заради цього треба було пів дня провести в театрі «Спорт», то я готовий був сплатити цю ціну.

      Але, можливо, все не зовсім так. Можливо, я забув би її вже скоро. Коли розповідають такі історії – любовні історії, – важко не приписати значущості і невідворотності цілком невинним випадковим подіям. Ми буквально романтизуємо: один погляд – і щось змінилося, спалахнуло полум’я, зчепилися коліщатка у великому небесному механізмі. Однак підозрюю, що поняття «кохання» і «кохання з першого погляду» застосовуються лише в ретроспективі, розкладеній, подібно до оркестрової партитури, коли результат історії відомий і погляди, усмішки, дотики рук одне одного можна наділити значенням, навряд чи властивим їм у ту мить.

      Це правда, я вважав її гарненькою, але такими я вважав кого-небудь разів п’ять-десять за будь-який окремий день, і навіть на самоті, коли дивився телевізор. Це правда, що протягом нашої першої зустрічі чіткий наполегливий голос у моїй голові твердив: «Зосередься, це буде важливо, зосередься», – і правда також, що частково це був, імовірно, лише секс, чий поклик супроводжував мало не кожну з моїх тодішніх розмов із дівчатами – немов автомобільна сигналізація, яку неможливо вимкнути. Частково це було не таке палке, більш шаблонно романтичне бачення, миттєвий калейдоскоп уявних сцен із майбутнього (тримання за руки, спільні прогулянки торговим центром або сміх разом на гойдалці в Парку Собачого Лайна), і було цікаво, яка на вигляд і на смак уся ця компанія.

      Ніколи в житті, до або після того, я не був аж таким готовим закохатися. Я був упевнений, що, впіймавши цю гарячку, отримаю щеплення від усіх інших турбот та страхів. Тужив за перемінами, за тим, щоби щось сталося, якась пригода, і закоханість видавалося більш