Солодка печаль. Дэвид Николс

відчуттям розчарування ми розсілися перед рум’яним усміхненим молодиком із великим пасмом волосся на очах і худорлявою жінкою того ж віку із чорним волоссям, міцно стягнутим на потилиці. Перед ними загрозливо темнів касетний плеєр.

      Містер Паско двічі плеснув у долоні.

      – Заспокойтеся всі. Ллойде, термін «усі» тебе стосується. Чи ти володієш унікальними якостями, досі не розкритими? Ні? Тоді вгамуйся. Негайно. Сьогодні я хотів би представити вас нашим особливим гостям – особливим своїми досягненнями, особливим своїми амбіціями…

      – Особливим своїми потребами, – вставив Гарпер, і я пирснув.

      – Льюїсе! Чарльзе Льюїсе, що з тобою?

      – Вибачте, сер! – я втупився в підлогу, а тоді знову підняв очі й помітив, що молодик на сцені усміхається безпосередньо мені. Він змовницьки підморгнув. Я ненавидів цю манеру.

      – Наші гості – випускники Оксфордського університету! Вони тут, щоб розповісти вам про дуже захопливий проєкт, тож, будь ласка, привітайте у Мертон-Ґрейндж… хвилинку… – він звірився зі своїми записами. – Айвора та Аліну з… – ще одна перевірка. – Театрального кооперативу «П’ять сажнів»!

      Айвор з Аліною так рвучко стрибнули вперед, що їхні стільці від’їхали назад по паркеті.

      – Як справи, діти? Все добре? – крикнув Айвор, опецькуватий і лупатий, схожий на розбещеного королівського спанієля. «Добре», – пробурмотіли ми, але Айвор поводився в зухвалій і лестивій манері, знайомій нам із дитячих телешоу. Він приклав руку до вуха.

      – Я вас не чую!

      – Ще й як у біса чує, – сказав Фокс. – Це трюк.

      – Хитрість, – уточнив Ллойд. – Підступна хитрість.

      – Спробуймо ще раз! Як справи?

      Ми мовчали.

      – О, як сумно! – сказала Аліна, опускаючи кутики рота й схиляючи голову набік.

      – Господи Ісусе, їх двоє, – мовив Ллойд. Однак Аліна мала європейський акцент, напевно, чеський або угорський, що надавало їй інтриги в наших очах – така собі вамп.

      – Ми тут, щоб розповісти вам про дивовижну можливість, – сказав Айвор, – яка відкривається перед вами цього літа – величезний проєкт, від якого ми у захваті. Скажіть мені, хто з присутніх чув про пана Вільяма Шекспіра? Оце й усе? Треба ж, які сором’язливі. Гаразд, спробуймо так: хто з присутніх ніколи не чув про пана Вільяма Шекспіра? Лебідь із берегів Ейвона[3]! Бард! Ворона-вискочка[4]! Бачите – ви всі про нього чули!

      – А хто з присутніх може процитувати нам що-небудь із Шекспіра? – спитала Аліна.

      Одна рука злетіла дороги. Сукі Джуелл, помічниця старости.

      – Бути чи не бути, – прошепотів Гарпер.

      – Бути чи не бути! – вигукнула Сукі.

      – Ось питання! Дуже добре! «Гамлет»! Хтось іще?

      Із передніх рядів залу діти з купонами на книжки вигукували:

      – О бідолашний Йорик!

      – Що бачу я! Кинджал!

      – Зима наших звад!

      – Краще мати кохання і втратити, – вигукнула Сукі Джуелл, – ніж ніколи не мати його.

      Айвор

3

Лебідь із берегів Ейвона – одне з прізвиськ Шекспіра, вигадане поетом Беном Джонсоном.

4

«Ворона-вискочка» – ще одне прізвисько Шекспіра, яке походить зі слів його сучасника Роберта Ґріна, котрий у своєму трактаті назвав Шекспіра «вороною-вискочкою в окрасі нашого пір’я».