За кордони! Історія українки в Греції. Оксана Омелюх

досить компактний – не розхитувався, ідучи по дорозі. Він був невисокого зросту, нормальної ваги і мав коротко підстрижене волосся. Його шкіра практично зливалася з кольором штанів і взуття, та якби не білосніжна сорочка на ньому, то він би весь був одним суцільним сірим чоловічком. Хрістос мав вигляд людини спокійної, але щось у ньому було неприємне і я вже вирішила для себе, що якщо мені вдасться вийти звідти живою, то я більше ніколи не повернусь до його дому.

      Коли «Єміста» вже грілись у духовій електропечі, ми сіли за стіл і він повчальним тоном став розказувати все, що я маю робити. Мій новий роботодавець розпочав свою промову зі слів, які мали викликати в мене повагу до нього та показати мені його статус: «Знаєш, я маю кілька кораблів і не тільки…», – але ось він, сидячи навпроти мене, підняв свою голову рівно, і раптом мені стало помітно якийсь напис. За ним стояв холодильник, на якому магнітом прикріплений маленький блокнот. Красивим друкованим почерком, великими літерами хтось написав: СЕРУН ГІМНИСТИЙ. Я одразу згадала, як кілька хвилин тому він запитав, чи вмію я варити борщ. Хрістос розповів, що кок на його кораблі був українцем і часто готував борщ, щоправда з рибою. Мене почало розривати від сміху всередині, я вже от-от не витримувала, думала – лусну, коли він нарешті піднявся з-за столу, потис мені руку і сказав, коли завтра треба прийти.

      – «І що тепер робити? – думала я, – як тепер жити, після такого?».

      Закінчились ті кілька годин, на котрі я мала приходити до Хрістоса, і я вже виходила до коридору, коли він сказав: «Па-па, солоденька», – і поцілував мене в щоки. Спочатку в одну і, так як я заніміла від того, що сталось, то йому вдалося ще й в іншу. Жах.

      – «Мене щойно поцілував у щоку, і навіть не одну, серун гімнистий, який мав стати моїм роботодавцем! – скривилася я. Я повернулася до сходової клітини з перекошеним обличчям та почала повільно спускатись. – То була остання крапля, – думала я. – Найостанніша. Більше не буде!».

      Я вийшла з будинку і пішла в напрямку дому. Йшла, йшла, просто йшла, поки не втомилась і не присіла на якійсь автобусній зупинці.

      – «Що це все мало означати? Хіба таку роботу я для себе шукала? Хіба я хоч чимось могла показати чи натякнути, що я була готова до чогось подібного?» – стрибали думки в моїй голові одна через одну. Про всяк випадок того дня я перепитала кількох різних людей, чи нормальною є така поведінка грека, який бере тебе на роботу.

      – «Ненормальна!» – відповідали вони, але потім додавали: – «Не поспішай відмовлятись!».

      Володя сказав:

      – Нікуди завтра не підеш, і післязавтра, і після-післязавтра теж.

      Я і так це знала, але мені все одно було неприємно.

      Вранці наступного дня я зателефонувала цьому греку-роботодавцеві і сказала, що не можу більше приходити до нього на роботу, нехай він – серун гімнистий – шукає собі когось іншого. Додала також, що робочий одяг, що там залишився, я заберу впродовж дня, але навіть не ризикнула цього зробити – так там і зостався. Тепер усе залишилось тільки смішною