Зібрання творів. Василь Стус

поціляв голками сосон,

      йдучи гравюрним лісом.

      – Говори,—

      мене просив він, – говори! І мова

      про Вільнюс, про Тараса, про Вільняле

      і Саломею тихо жебоніла,

      струмка тоненько жебоніла шпара,

      похмурий розважаючи пейзаж.

      А він, як бог, затиснений між стін,

      у герметичну схований каптьорку,

      незграбно простягав колючі руки,

      де півметрова Вілія пливла.

      – Розповідай, – просив він, – про Тараса…

      Підводив стелю Гедимінів зойк,

      зростаючи під зорі. Шамотів

      колючий ліс Чурльоніса за вікнами

      та узбережна «Лєтува» шуміла.

      – Так та не так! – Він кидав свого пензля,

      грів інгалятор, підступав, відходив,

      і знову йшов, мовчазний, ув атаку

      на Рюїсдалем зміцнений бар'єр.

      – Тайга уральська – до Литви моєї

      болюче схожа. Оренбург. Шевченко.

      І стільки тут у мене земляків —

      аж до Печори. Справді бо – Вітчизна.

      Заснеш – і волохаті, як клубки,

      намотані віками, глухо бродять

      плоскінні сни. І в горлі волохатіє.

      Розповідай. Розповідай. Кажи ж!

      1961—64 рр.

БЕЗСОННОЇ НОЧІ

      Думи визбираю, мов зерня,

      ніби стернями колоски.

      Колять сльози. Колючі сльози.

      Остюками – в очах.

      Ніч протовпиться, як п'яниця,

      по кімнаті, по стінах шастає.

      І мовчить, і мовчить. Домовий

      так ходив би. Мовчав би.

      За вікном гуркотять літаки,

      ніби відьми – на шабаш.

      Понад дахами,

      понад затихлими,

      понад притахлим Києвом – гуркотять.

      Емігрантом. Їй-богу. Ліжко.

      І на ковдрі – од вікон – грати.

      І подушка моя скуйовджена,

      і скуйовджена голова.

      Що ви ловите, телевізорні

      Збожеволілі антени – погорільці?

      Що ви ловите – запалим ротом —

      комини почорнілі?

      Вам повітря забракло? Диму?

      Розум спертий, як спирт, горить?

      Другу ніч уже, другу – не спиться.

      Жовкнуть у вікні ліхтарі.

      XI. 1964

ЛІСОВА ІДИЛІЯ

      Шишки горять, як кремові цукерки,

      і пересохлий травень залюбки

      тополь патрошить повстяні чемерки,

      одягнені, здавалось, на віки.

      Проміння пахне глицею сосновою

      і нėзабуді світанковий рій

      легенько пінять журкітною мовою

      метелики, комашки, комарі.

      Лопух зморився і розліг з досади,

      згорнувши руки, збувшися бажань,

      крильми лелека ляснув – й навзаводи

      понісся літеплений гомін жаб.

      У лісі мулько, колеться у лісі

      ялицею, і листям, і крилом,

      задуже синім і задуже вирізьбленим,

      ще й ластів'їним зойком вороновим.

      Та ящірки, мов коні, шиї витягли

      із шпар – у простір. З теміні – в весну

      і топчуть непідбитими копитами

      малу і недолугу сарану.

      Великий