Зібрання творів. Василь Стус

колючі присмерки —

      то все не кожної ж миті

      западає, виповнюючи

      тебе наче шлюз, із котрого

      ніколи не витікає вода.

      IX. 1964

* * *

      О що то – єдність душ? О що то – щирість?

      Довіра? Приязнь? Що то є любов?

      То рівновага звички. Скам'яніле

      здивовання, подовжене в віки.

      … і тільки те? а вглибленння чуття?

      а самороздаровування – замість

      самозбереження? а крик добра —

      ці щедрі іскри самопрозрівання?

      хіба ж це тільки проблиски німі

      духовностей, посивілих з печалі?

      аж ні? кажи – аж ні? Кажи – занадто

      ми передовіряємо себе

      тому, чому наймення ще немає,

      але яке вже суть значить свою

      на помежів'ї шалу? але ж правда?

      Подумалося – спокій задубів,

      замерз – і, як чавун, ані прогнеться,

      (твердиня віри, мовити б). А ми —

      кладем свої немудрі головоньки

      і тішимося. Неба доброта

      не поминає нас. Не поминає.

      А скажеш – син і вірю: син! А смерк —

      біля воріт, з-за рогу ледь прогляне —

      і голову до узголів'я гну,

      і гнусь душею, поглядом, губами

      туди, де, ніби глечик молока,

      синок колишеться в своїй колисці,

      скидаючись вві сні…

      Що од століть —

      то пам'яті спрагнілий язичок:

      увічненим піти. Щоб залишити

      себе для проб. Для ролі, за життя

      не виконаної. Задля бажань —

      ще не згармонійовані чуття

      помножити на завтра і позавтра,

      аби хай не собою, то нащадком

      експерименти вивершити літ

      (пізнання меж, які нас віддаляли

      од себе).

      О наломи гіркоти,

      що трудять груди! Ти – недолюдина,

      хтось вигадав лиш час – задля покут,

      щоб скверну німоти зітерши з уст,

      лиш причаститися первоглагола,

      котрий не може вгамувати спраги

      поздовжньої, як прямовисний лет,

      котрий вже не жалить, а тільки вабить,

      а тільки врочить – втраченим початком,

      сподіваним кінцем.

      Ти варіант.

      Невчасний гість. З запізненням зустрів

      тебе твій вік. А ти прийшов зарання,

      і, доростаючи, лиш серцем покривив.

      І чим ти став? І чим ти можеш стати?

      …хіба ти не один? не сам один?

      не сам як перст? як вишнє нарікання?

      протистояння – завжди заважке.

      В нім спарено зненависть і кохання.

      О що то – єдність душ? Нестерпний простір,

      заломлений, мов горло, у віки.

      Але – ти не жахайся.

      Спи спокійно.

      Синок крізь сон скидається.

      1 спи спокійно.

      Чистота твого чола

      така потрібна в пів на третю ранку.

* * *

      Вінцасові К.

      Холоднозорий присмерк приуральський

      зростав. Мороз ладнав органні труби,

      і сосни справжніми і знаними здавались,

      як провінційний театральний зал,

      де стільки лживих рухів диригента,

      де