Зібрання творів. Василь Стус

зможу

      Тебе уберегти!

      Осінній сад

      Свої обтрусить зорі…

      І тоді

      Прозорий

      Од любові й доброти,

      Я землю виораю

      Для блакитних весен.

СЛОВО

      Ми дуже часто од душі,

      Од серця мовим…

      А слово ж може задушить.

      Чи станс слово,

      Неначе кістка – не дихнуть,

      Не продихнути.

      Допоки слова не збагнуть,

      Не перечути.

      В словах не вихлюпни з грудей

      Ти серця свого,

      Котре під горло підійде

      І мучить довго.

      Бо в кожнім покрику гучнім,

      У кожнім слові,

      Ми наші мрії, наші дні

      Згубить готов і…

      Свої радіння і жалі,

      Свої тривоги.

      Велеречивих на землі

      Рятуйте, боги.

* * *

      Генерали завше дуже добрі

      (бо ж поганий – що за генерал?).

      Наш – і справедливий і хоробрий.

      Кожному – за батька і за брата.

      Захотів – зчинив тривогу-паніку.

      Ні спочину хлопцям, ані сну.

      Постіль – жужмом. І в пітьму нічну,

      прихопивши зброю і лопатки,

      речові мішки, уривки мрій —

      тих, що при солдатськім узголов'ї…

      Несемось, немов на безголов'я.

      У шеренги вишикує крик

      командирів – і пішли гасати

      по яругах, по нічних стежках…

      – Бадьоріше повертайтесь, братіки, —

      генерал, зціпивши зуби, скаже.

      Мов чорти, по груддях біжимо.

      Візьмем сопку – то заробим грамоту.

      Генерал – як батько для солдата.

      Начебто за Богом живемо.

* * *

      Коли на землю спадає тиша,

      коли приморські кручі

      затушовує ніч глуха,

      Коли близ берега

      тільки світло берегового крейсера

      та жовчні очі чужих безсонь —

      одне море хвилюється,

      одне море не може спати,

      мов доброволець,

      котрий не знає,

      як пахне порохом перший бій.

      Коли земля повертається від сонця,

      ховаючись у тінь капіта —

      лістичної сутності тамбережнього материка,

      високе небо Аустерліца

      чорніє, голубіє, синіє, зеленіє,

      а людські очі

      виловлюють з цілого спектра,

      ніби рибу, впійману на гачок,

      окремі кольори.

      В білому небі не видно зір.

      Зорі – в чорному небі.

      Коли на очі спадає сон.

      і ми, потрапляючи в одну з облуд,

      думаємо: поснув цілий всесвіт,

      на планеті

      квітневі брості

      у глухі барабанять шиби,

      карокорі сади

      судомляться од земного крику,

      затисненого в маленькі

      отерплі кулачки,

      до болю стислі.

      Вишумовує море,

      і повняться дерева

      неспокоєм магми.

      Коли на землю спадає тиша

      яріючих мезозойських зір,

      коли приморські кручі

      затушовує ніч глуха,

      коли близ берега

      тільки світло чужих безсонь —

      планета