Зібрання творів. Василь Стус

незручній западині екзистенції.

      Ще потерпає вівериця

      битий горіх

      брати з твоєї руки.

      Зарана, друже,

      власним піддатись пристрастям.

      Тільки так:

      вияви – самострати.

      Кам'яній. Кам'яній. Кам'яній.

      Тільки твердь знає самозбереження.

      III. 1969

* * *

      Учора, як між сосон догоряв

      мій день домашніх клопотів, я думав:

      життя – занадто довге задля нас.

      Червоні коні пристрасті давно

      відцокотіли брест-литовським трактом.

      Ось вийди в ніч – ніде тобі нікого,

      лише й живого – шлюбна служба псів.

      Вже сни, мої заблукані телята,

      не знають за собою чабана,

      обпалених бажань зчорніле поле

      безмірне, як голодний спокій мій.

      Лише кипить у ключ пораннє небо,

      усипане пітьмою гайвороння,

      і крику пересохлі фіолети

      нагадують про тисячі смертей.

      Вже тлін протяв мою охлялу душу,

      не висвітлену спалахами років,

      а сто ще ненароджених нащадків

      мені й дихнути вільно не дають.

      Відшумувало вічне верховіття,

      де прозелень наївна, де суцвіття

      довірливо-немудре. Все. Задоста.

      Тепер, сердешний, догоряй по пнях.

      Добутися б до п'ятниці, на тиждень

      бодай хоч раз пірнути в самоти

      невистояний алкоголь. Спинитись

      обличчям до пітьми. Хай буде сніг

      і хай на лиця падає схололі.

      Ти тут. Ти тільки тут. Ти тут. Ти тут —

      на цілий світ! І поєдинчим болем

      обперся об натужні крони сосон.

      А стогін їхній, вічністю пропахлий,

      вивищує покари до покор.

      X. 1963

* * *

      Мені здалося – я живу завжди.

      Неначе в сні було моє дитинство.

      Неначе в казці я пройшов цей вік,

      і мій вінок, де квітло двадцять весен,

      уже пожовк, осипався, опав.

      Прозора незглибимість пойняла,

      оплівши плеском лоскотним проміння

      дитинне серце. І забутим ранком човном

      безвесельним замрівся світ.

      Вода застигла. Сонце відтремтіло.

      Дитинство загубилось серед дня.

      Той день – марудний день! Забатожіли,

      завирували, пролились шляхи,

      і рідна хата попливла за плотом

      і попливла із горла гіркота.

      Весна! весна! – від поночі до рання.

      Весна – в вікно, на дах, на капелюх,

      весна в колючі воронові гнізда,

      весна на кригу і від берегів —

      на течію, на вир, на чорториї

      весна правує серцем, як веслом,

      весна збігає і збігають роки,

      вже й вечори попереду біжать.

      Розвидніло на білому папері.

      На цілий аркуш видовжився день.

      І дні подовжені замиготіли

      в моєму відривнім календарі.

      ІХ. 1963

З ДИТЯЧИХ СПОГАДІВ

      Добридень наш – гіркаво-запахущий,

      осотом і щирицею пропах.

      Куріє порох. Недалечко – шлях.

      Зобіч од нього – сизі райські кущі.

      Подертий