Зібрання творів. Василь Стус

на крилі у тренах

      останні журавлі…

      А ми з тобою палимо багаття,

      набравши хмизу. І при цім вогні

      виводить тушшю силуети ніч

      скорботна і розірвана на шмаття.

      І видалося на єдину мить,

      що ніч горить, і ми горим, і небо,

      розпечене, вже рятувати треба,

      бо спалахне й одразу догорить.

      Що ніч, мов магма проплива розплавлена,

      що й ти, схилившись на моє плече,

      шукаєш інших і чужих ночей

      і з них у сні, мов риба, виринаєш,

      чужа і рідна. Загаса вогонь.

      І я один. І ніч самотня тліє…

      Боронь мене, печаль моя, боронь

      того, хто боронитись не уміє.

      Похолодніло. В тебе сон пройшов,

      зчорніла ніч нас разом огортає.

      – Я так бажаю…

      – Завше ти бажаєш, – відповіла, —

      і все не знати що.

* * *

      Ти мене не жури.

      Не треба.

      Я не знаю, чи зміг би

      Пожурити колись тебе…

      А тепер угорі

      Стільки скорбного неба,

      У провалля котрого

      Лиш дуб почорнілий пограбілі руки простер.

      Тільки ж холодно. Холодно.

      Тільки ж рук йому не зогріти,

      Хоч би він дотягнувся

      До найдальшої аж зорі…

      Ти мене не жури.

      Заблукав я у ночі. Забувся…

      Нахоплюся – і тихну,

      А стану —

      І горлом відчую: не можна

      Ніч зволожену

      На юначих плечах до світання удвох донести.

      Ти мене не жури,

      Не кажи, що розлукою

      Пахне листя і вітер,

      Пахне стежка і ліс…

      Хочеш – радістю буду,

      Хочеш – буду твоєю мукою.

      Лиш не треба, благаю,

      Тепер —

      Ані слів, ані сліз.

      Лиш тепер – я не знаю,

      Що зі мною, з тобою – не знаю.

      Хто печальний ночами

      Пише тушшю скорботу мою.

      Місяць дуб розколов

      І пильнує за нами,

      Бо згубити стежину

      Я з тобою боюсь.

      Тихо. Тепло. І темно.

      Увіходиш ти, щемна,

      В груди, в очі, у серце,

      Як осінній терпкий настій.

      Ну, не сердься! Не сердься!

      Недаремно,

      О, недаремно,

      Розпросторивши крила, вересень

      Нас уже наздогнав.

      Настиг.

ЕССЕ НОМО!

      Ніяк не можу зросту я дійти,

      І в зрості зупинитися несила..

      Я можу все —

      Квітчати повесні,

      Мов молоду,

      Воскреслу землю,

      Можу

      Спинити річку,

      Видовжить життя

      Чи вкоротить його —

      На все зугарен!

      Я можу неба вимірять глибінь,

      Як людські груди виміряють кулями.

      Пізнать непізнане,

      Щоби потому

      Його навіки заховати в землю…

      Мені життям даровано безсмертя

      І вічну молодість.

      Я виростав. З землі.

      І син землі,

      Не можу зупинитись.

      Та й спинить

      Мене ніхто не може.

      Кожен день

      Я