Зібрання творів. Василь Стус

спать не сором і любить – не встид,

      де можна все забрати і віддати,

      і серед ночі стратити межу

      собі самому.

      … В друга, в жінку, в матір

      веде тебе за руку щедра й журна

      твоя кохана.

      VII. 1965

* * *

      Присмеркові сутінки опали,

      сонну землю й душу оплели.

      Самоти згорьовані хорали

      геть мені дорогу замели.

      І куди не йду, куди не прагну —

      смерк сосновий мерзне угорі.

      Виглядаю долю довгожданну,

      а не діжду – вибуду із гри.

      Аж і гра: літають головешки,

      зуби клацають під ідіотський сміх.

      Регочи на кутні – буде легше

      (а як буде важче – теж не гріх).

      Що тебе клясти, моя недоле?

      Не клену. Не кляв. Не проклену.

      Хай життя – одне стернисте поле,

      але перейти – не помину.

      Дотягну до краю. Хай руками,

      хай на ліктях, поповзом – дарма,

      душу хай обшмугляю об камінь —

      все одно милішої нема

      за оцю утрачену й ледачу,

      за байдужу, осоружну, за

      землю цю, якою тільки й знач

      і якою барвиться сльоза.

      X. 1968

* * *

      Отак живу: як мавпа серед мавп

      чолом прогрішним із тавром зажури

      все б'юся об тверді камінні мури,

      як їхній раб, як раб, як ниций раб.

      Повз мене ходять мавпи чередою,

      у них хода поважна, нешвидка.

      Сказитись легше, аніж буть собою,

      бо ж ні зубила, ані молотка.

      О Боже праведний, важка докука —

      сліпорожденним розумом збагнуть:

      ти в цьому світі – лиш кавалок муки,

      отерплий і розріджений, мов ртуть.

      X. 1968

* * *

      Справляю в лісі самоту.

      Берези у воді по горло,

      мов риби, тріпаються, чорно

      в очах. І ластівка проворна

      вгорі прокреслює мету.

      Справляю в лісі самоту.

      Гривасті сосни, як пантери,

      спокійні в люті. Атмосфера

      гріха – в причаєних печерах,

      ялин отіння – наче негри.

      А попри стежку день потух.

      Агу – агов! Блакитний світе!

      лиш листя золоті привіти,

      лиш вільхи шерехи на вітрі,

      лиш карих лип смеркальні віти,

      тут поночіти, там ще дніти.

      І що я розпачем зову?

      Не так живу? Не так росту?

      І відкриваю світ – не так я?

      Прокльони – навзаєм віддяки?

      Ще не збагнув? Вони однакі.

      Вода – як вурда переляку.

      Справляю в лісі самоту.

      X. 1968

* * *

      Вже котрий це до тебе лист —

      не знаю.

      Я пишу і пишу, не наважуся відіслати.

      І лягають літери на папір,

      мов сніг землю мережить,

      щоб небо

      проясніло до ранку.

      Не боронь мені – чуєш? —

      Не боронь мені втіху таку —

      зрідка писати листи,

      розмовляти й радитися з тобою.

      Повір – я не буду надокучати.

* * *

      Нам не бачитись