Зібрання творів. Василь Стус

сантиметрів зросту.

      І разом з тобою ми заходимося визбирувати

      роздаровані уста, очі, пам'яті,

      погляди, губи, плечі,

      розшукаємо все – до найменшого панігтя,

      щоб, затиснена в себе як в кулачок,

      ти ставала цільною й неушкодженою,

      реставрована для мого охриплого

      горлового шепоту щастя.

      Поки ж тебе немає,

      ти виповнюєшся на мене самого.

      Чекання, вибираючи мене,

      обростає гудками, пострілами, криками,

      заким не стане тобою,

      лишивши мені велике нащулене вухо —

      відчути визубрені

      твої підбори самотні.

      X. 1962

* * *

      Раніш ти лаялась, а нині докоряєш.

      Так гірко-гірко. Пошепки. Бо все

      сповив мишастий сніг. І вже не можна,

      і просто гріх – кричати досхочу.

      Сніг хоче спати. Влежаний, він вже

      не пам'ятає голубу дорогу

      з небес і до землі. Нехай поспить.

      Нехай поспить. І не займай. Не треба.

      Це сонми сновидінь. Хоч солов'їв

      байками не годують – цілу зиму

      прожив один, то й сняться солов'ї

      і все виспівують солодку колискову.

      А голову зведеш – і тлінню тлять

      недобудовані новобудови,

      мов замок спалений. Одні бійниці

      чи то, пак, вікна морок бережуть.

      Ще не затвердили на школу промфінплан?

      І нам любові досі не затвердять

      кербуди, коменданти, будівельники

      і кубатура наших двох сердець?

      Жалкі вітри всю наскрізь прошивають

      цю амбразуру недовиконань.

      Твій голий голос, мов болючий застрик,

      устромлено в оцей грудневий свист.

      Іще пожди! Іще – нестерпно ждати!

      Іще одна, мов переплеск, весна,

      ще за одним веслом – і вгрузне в берег

      наш чорний пліт. І там уже – до дідька

      і там уже – хоч лай, а хоч – кори.

      III. 1964

* * *

      А скажи – Модільяні був ідіот? —

      допитувалась вона,

      коли я вправними, як у піаніста, пальцями

      вигравав на засмаглих персах.

      – Такий же ідіот, як і всі в цьому світі, —

      повчав я, обіймаючи

      успокоєні вибухи її сідниць.

      – Розумієш, старий, я часто думаю

      про незвичайність мистецтва.

      Це зайва розкіш.

      – Так, мистецтво – то завше надмір, —

      відповідав, виціловуючи коліна.

      – Але надмір лише й рятує нас від убогості.

      Смертним полишається єдине:

      бодай маленький надмір —

      У вірі,

      у звичках,

      у смаках,

      просто – в примхах.

      – Так, моя маленька. Саме так.

      Ти як завжди говориш діло,—

      повторював,

      клацаючи зубами од пристрасті.

      – А коли в нас народиться доня,

      ми кластимем їй в узголів'я тільки троянди, —

      охриплим голосом проказувала вона.

      – Так. В узголів'я і неодмінно —

      троянди, – не своїм голосом

      я погоджувався покірно.

      – Яка