Голова Якова. Любко Дереш

блокаду на його телефоні, Яків про смерть батька не повідомляв. Не писав їй нічого ось уже вісім місяців.

      Коли Яків приїздив до Львова, він проходив непоміченим повз Іренин дім, але зайти не наважувався. Там усе було розпечене від шматків серця, яке розірвалося комусь у грудях тут, у під’їзді. Він знав, що то серце Іри, і знав, що вибухівку він заклав їй у груди власними руками.

      20.

      Яків іґнорував її дзвінки, повідомлення, мейли. То був єдиний спосіб припинити ці безглузді страждання, які інакше, ніж public drama, не назвеш.

      21.

      Скнилівський аеропорт у Львові зустрів голими полями і болотом. Зими ставали щодалі теплішими.

      Під дахом летовища, ховаючись від дощу, стояли двоє чоловіків. Один високий і широкий, схожий на прямокутник. Нагадував прямокутник і другий, – але нижчий і вужчий. Чоловіки ловили таксі.

      На скнилівські поля наповзала темрява.

      – У морг, – сказав Матвій до водія, умостившись спереду.

      22.

      – Мишами тхне, – вибачився водій, як тільки вони сіли у машину.

      Яків принюхався. Пахло прокуреним салоном і машинним мастилом.

      – У мене в гаражі миші завелися, – знову озвався водій, завмираючи на перехресті. – Тут якась миша в салоні мусила здохнути.

      Тепер принюхався брат. Сказав, що нічого не чує.

      – У вас катар. У всіх зараз катар, – відповів на це водій. – А мені шо, мені то тільки на руку. Раз пасажирам не мішає, я вже якось витримаю.

      Він сам принюхався, скривився і покрутив ручкою на дверцях, опускаючи шибу. Яків мерзлякувато втягнув шию в шалик.

      – Холодно. Зачиніть, – сказав брат і відсунувся від водія подалі.

      Водій повернув шибу на місце. Більше він не озивався. Мовчали й брати.

      Мовчазна їзда під зимовим дощем діяла як гіпноз.

      Чорні прямокутники вилізли з таксі. На вулиці було тихо, лиш час від часу повз морг шелестіла шинами іномарка. Іноді Яків бачив світ таким, як тепер: коли крізь речі проступала ясність.

      З дверей моргу випурхнуло кілька щебетух-студенток. З-під їхніх дублянок визирали білі халати.

      23.

      Біля ординаторського столу сиділо двоє: молода фарбована чорнявка і старша медсестра. На столі горіла настільна лампа.

      Жіночка у пуховій хустині провела їх у підвал, де лежало тіло.

      – Будете забирати? – спитала вона.

      – Завтра заберемо, – сказав Матвій.

      – Такий молодий, ладний… Боже, Боже…

      Медсестра склала руки і стала молитися разом з ними.

      24.

      Яків у коридорі вивчав поглядом труби, щоб не дивитись на практикантку за столом.

      – Це ваш батько? – озвалася дівчина.

      Яків кивнув.

      Дівчина кивнула теж.

      – Зрозуміло, – сказала вона. – Ще подумавши, додала: – А у мене тут практика.

      – Тут?

      – Ага.

      Яків підійшов до неї.

      – Тут курити можна?

      Дівчина відчинила вікно.

      – У