Голова Якова. Любко Дереш

балкон, де накурювався травою відділ культури з журналу новин – їхній офіс був поверхом вище. Там прийшла ще одна есемеска: «Моє тіло не належить мені. Я не можу відмовити жодному, тому що всі вони – ти. Через них я з’єднуюся з тобою».

      Мої руки затремтіли. Я відчув нудотну потребу втратити останній зв’язок, останнє розуміння дійсності, яка зі мною відбувалася. Спитав у дівчат з відділу культури, чи вони не пригостять. Мені задули паровоз коштом редакції.

      Коли я видихнув, прийшла третя есемеска: «З приводу дитини я теж учинила неправильно. Це на моїй совісті».

      Після цього від неї не було чути нічого досить довго.

      Може, місяців вісім.

      14.

      Всі вісім місяців він лежав, затримавши дихання.

      На думках про майбутнє він повісив замок. Усілякі контакти з минулим відсік. Не брав слухавки на невідомий номер. Не користувався і-мейлом. Заліг на дно.

      І однаково його знайшли. І не важливо, хто здав – чи ворони натріскотіли, чи сови напугукали, чи його продали їжаки з лісів довкола батькової хати. Вони прийшли і спитали: чи бачив хто? І їм показали.

      Його вистежили. Його викликають на килим.

      15.

      Ірена відновила скандинавський терор за день до смерті батька. Остання її есемеска була такою: «Моє тіло не упізнають в Японії».

      А може, це був не терор. Може, це був останній скрик вьольви?

      Він упіймав на собі погляд Пустки, Порожнечі, і цей Погляд був присудом.

      Спустошеність. Devastation. Станція Дева. Пралайя. Холодіючи, він зрозумів, що його впіймали і тепер поведуть до суду.

      Яків вирішив, що явка з признанням пом’якшить покарання.

      Після кави і сигарети Яків сказав братові, що хоче поїхати до Львова. Брат підкинув його до церкви Юра, далі Яків пішов сам.

      16.

      Ранок у Львові. Туман. Крики галок.

      Скрізь строгі чорні дерева. Голе чорне гілля.

      Стиснутий в одну точку, ритмічно набираючи Іренин номер, Яків простував по проспекту Свободи у бік Високого Замку. Там Ірена винаймала квартиру.

      Дорогою Яків купив орхідею. Іренина шия така ж довга і тонка.

      Голос у слухавці сказав, що такого абонента більше не існує.

      Дорога на Високий Замок. Шум машин.

      Підіймаючись до краю вулиці, Яків відчув недобре. З вікна флігеля, де жила Ірена, хтось викидав речі. Летіли сукні, білизна, книги і диски.

      – Ей! – Яків задер голову. – Це що робиться?

      Піднявся сходами на флігель і подзвонив у двері.

      – Чого треба?

      – То Яків, пані Маріє.

      – Ану йди до сраки, ти, скурвий сину, шоби я твоєї ноги тут не бачила!

      – Відчиніть, я хочу поговорити. – Яків дубасив по дверях. Йому відчинила жінка у чорній хустині, стара шизофренічка пані Марія. – Ви чого її речі викидаєте? Де Ірена?

      – А йшов би ти до сраки, скурвий сину. Я їй сказала: я то всьо повикидаю к чортовій матері. Я вже ключі поміняла, вона вчора прийшла, плакала тут під дверима. Біси! Я вам кажу, людоньки, кругом сатана! – задихалася пані Марія.

      – Ви що, вигнали її?

      – Я