Голова Якова. Любко Дереш

не вірили, сповідували зовсім іншу релігію. Це було добре.

      Зле було те, що робота на студії спричинювала в Якова печінкову кольку. Ховати за щокою музичну освіту, розміром з гору Синай, і привітно посміхатися при цьому – схоже на пекло в дусі Данте. Сім років музичної школи імені Соломії Крушельницької, три роки музичного училища імені Лисенка, два роки київської консерваторії і врешті п’ять років консерваторії у Кракові. Мало не щодня обличчя молодого звукорежисера перекошувалось у дивній усмішці. Колеги вважали це бажаною нормою професійного цинізму. Досвідчений ескулап одразу розпізнав би жовчнокам’яну хворобу.

      Один знайомий зі Львова, з яким Яків учився у Кракові, нарікав: концертним виконанням партії на фортепіано він заробляє більше, ніж як автор цього ж концерту. Тепер Яків, збагачений досвідом, міг відповісти на це так: ще більше можна отримувати, сидячи під час концерту в будці звукорежисера.

      На ту осінню пору, про яку йде мова, Яків упав так низько, що вже подумував про створення музики для комп’ютерних ігор. Одна російська контора пропонувала написати кілька тем і придумати озвучку персонажів: орків, ґоблінів, драконів та іншої нежиті.

      У Кракові він міркував над тим, щоб продовжити навчання у Паризькому інституті електронної музики під керівництвом самого П’єра Бульоза (декан обіцяв посприяти), і навіть гадки не мав, що у світі існують замовлення на такі речі.

      6.

      Два роки, які молодий композитор провів в Україні після відмови продовжити drang nach Westen, він використав на те, аби усамітнитись від цілого світу. Роз’їжджати до віку Христа по стипендіях, жити в резиденсах, писати музику, яку купуватимуть за пристойні гроші, – усе це він послав під три чорти і під цим зухвало розписався. Якийсь час йому ще писали професори із консерваторії. Усі компліменти про унікальність обдарування і потреби Європи у його потенціалі він пропускав. Листи залишав без відповіді. Так він давав зрозуміти, що його рішення незмінне.

      Він оселився у батька, в родинному гнізді, біля Львова. На зароблені під час навчання гроші облаштував домашню студію. Діставши у столичних колах добре реноме, став писати музику для телешоу та вітчизняних серіалів. Найкасовіша річ – музика до серіалу «Люципер» про повстанців УПА, який купило португальське телебачення.

      Уникав держзамовлень, намагався мати справу з приватними каналами – так було веселіше. Навіть музику для Всесвітнього конгресу українців передумав писати, прислухавшись до голосу меркантильності. Украй рідко, притлумлюючи напади сорому, він робив (не повернеться язик сказати «творив») музику для реклами. Поки жив із батьком, він писав. У Києві за ноти не сідав ні разу.

      7.

      У Львові гроза краківських гуртожитків Яків Горах-Євлампія два роки жив самітником. Уникав чоловічого товариства, а жіночого начала боявся, як чорт ладану. Гучних компаній з п’янками і гулянками цурався.

      У Львові він зустрів Ірену й скоріше дозволив себе закохати, аніж закохався сам. На тім робота в чорному тілі завершилася.