Голова Якова. Любко Дереш

і у піввуха слухаючи балачки брата, Яків зрозумів, що Матвій клав на недосяжні бажання, клав на амнезію, клав на обидва береги Ахеронту – на правий клав і на лівий теж.

      Брат приїхав у царство Ями не просто дихнути випарами знедгармлених ракшасів – він прийшов сюди, щоб розгорнути екстрений стрес-менеджмент: найняти нового директора з розвитку, тямущого топ-менеджера, провести тотальний ребрендинґ і репозиціонування. І – в першу чергу! – звільнити понурого бороданя з веслом.

      Поруч з Матвієм Якову було простіше переконувати себе в тому, що він, Яків, спустився в царство тіней просто так, виключно з інтересу дослідницького характеру. А ще підзаробити.

      Коли ця версія видавалася йому непереконливою, Яків говорив собі, що зійшов сюди за своєю Евридикою, своєю Ситою, як Орфей, як Рама. Ом, ом, ом.

      Найбільше він боявся виявити, що доля привела його у цей тартар не тому, що він розтакий звукорежисер. А тому, що його час серед живих уже сплив. Але думати про це не хотілося.

      10.

      До таких засновків можна було дійти, якби вдалося дізнатися, про що думав Яків, коли офіціантка поставила перед ними дві філіжанки.

      Матвій скосився на братове горня. Кава. Одна. У брата – напій з цикорію.

      – Що дивишся? Без кофеїну.

      – Що ти куриш?

      – Безнікотинові, на травах, – кинув Яків, пускаючи дим із запахом сіна. Шавлія, чебрець, материнка. – Львівські. Коли бачу, стараюсь купувати все львівське.

      Чорний циліндр, золотий мундштук і безнікотинові сигарети – по-панськи. Усе це пасувало до його френча з драконами.

      – Дай-но сюди.

      Яків кинув пачку братові. Той запалив одну, затягнувся і скривився.

      – Як суха солома. – І Матвій закурив свій «кемел». – Кава без кофеїну, сигарети без нікотину… Тьолку резинову ще собі знайди.

      Офіціантка, поставивши їм на стіл попільничку, щезла. Вона вже вислухала нотації за те, що довго не звертала на них увагу і зволікала з меню. Брат хотів був крикнути вдруге.

      – Спокійно, вона прийде.

      Матвій кивнув. Неквапливість сервісу змушу вала його судини стискатися, слизові – пересихати, а наднирковиці – порскати адреналіном. А це, у свою чергу, приводило до збільшення кількості лейкоцитів у крові й невідомо до чого вело загальний гомеостаз організму. Матвій розумів це і спробував опанувати себе.

      Хвиля роздратування спала, і Матвію захотілося двох речей: з’їсти чогось гострого і трахнути когось твердого. Якусь тверду.

      – Є нова інформація.

      – Яка інформація?

      – Про проект.

      – Про той секретний проект, про який не можна говорити?

      – Тихо, не говори нічого. Так, про нього. Не говори нікому про нього. І не пиши. Ні і-мейлом. Ні телефоном. Категорично. Тому ми зустрілися. Вони контактували зі мною і зробили пропозицію.

      – У мене на це немає часу. І взагалі.

      – Не кажи нічого! Не хочу нічого чути! – Матвій ляснув рукою по столу.

      Яків не повів бровою.

      – Говори.

      –