Шлях додому. Брюс Кэмерон

додому, притискаючи телефон до щоки, і, поки Лукас дивився на неї, я гризла гумову паличку, яка називалася «кістка». Були ще й інші штуки, які називалися кістками, і вони подобалися мені значно більше.

      – Саме це я й намагаюся пояснити вам. Це повідомлення – помилка. У мене немає собаки, – сказала вона.

      Почувши слово «собака», я підвела погляд. Що вона намагалася сказати мені? Я подивилася на Лукаса, але він зосереджено спостерігав за Мамою.

      – До мене приходили гості з цуценям, але я особисто не маю собаки. – Я знову подивилася на Маму, коли та промовила слово «собака». – Саме так. Правильно. Спаси бі. Дуже вам вдячна. – Вона поклала телефон. – Я не збрехала. Особисто я не маю собаки. Белла – твоя собака.

      Я принесла кістку Мамі, вирішивши, що вона хоче кинути її, аби я зробила «Гарну вправу».

      Лукас посміхнувся.

      – Чудовий юридичний аргумент.

      Мама не поворухнулася, щоб узяти кістку.

      – Але це не означає, що наша проблема зникне. Рано чи пізно вони спіймають нас.

      – Може, й ні. Я вигулюватиму Беллу лише до світанку чи після заходу сонця. У такі години персонал не працює. Я впевнений, що сусідам буде байдуже, поки вона не гавкатиме. А щойно ми опинимося на вулиці, то хто знатиме, що я живу в цьому будинку? Може, я просто прогулююся тут із собакою.

      Я не розуміла, про що вони говорять, але мені подобалося повторення мого імені і слова «собака».

      – А якщо мені треба буде піти до лікарні? Ти не можеш щоразу брати відгул. Я можу ходити на зібрання ввечері, але на цьому все.

      – Можливо, нам слід найняти зооняню.

      – І пожертвувати чим, їжею?

      – Мамо.

      – Я просто кажу, що ми не можемо собі цього дозволити.

      – Добре.

      Я із задоволенням зітхнула.

      – Вибач. Я просто не знаю, як усе буде. Одного дня, і, певно, дуже скоро, Белла таки залишиться вдома сама і, щойно це станеться, почне гавкати.

      Розділ 6

      Протягом наступних кількох днів ми гралися у дві нові гри. Одна називалася «Не гавкай». У мої обов’язки завжди входило попереджати всіх, тільки-но я виявляла, що біля дверей хтось був. За відповідних обставин я могла почути чи відчути запах когось навіть до того, як лунав дзвінок, тож прогавкувала своє знання для блага всіх, хто був удома. Іноді Лукас із Мамою приєднувалися до мене, викрикуючи попередження. «Припини!» – волали вони. – «Тихо!». Але, коли ми гралися у «Не гавкай», Лукас, стоячи у дверному отворі, висовував руку, натискав на дзвінок, а тоді різко наказував: «Не гавкай» і тримав мене за морду. Мені не подобалася ця гра, та ми грали у неї знову й знову. Потім Мама виходила з квартири, Лукас сідав у вітальні, а вона стукала кісточками пальців по дверях, що не вкладалося у схему, але Лукас усе одно казав «Не гавкай». Вони наче не хотіли, щоб я виконувала свою роботу!

      Гра «Не гавкай» була дуже схожа на гру «Чекати» – ще одна гра, яка мені не подобалася. Коли Лукас казав «Чекати», я сідала й не рухалася, доки він не повертався і не казав «Добре!». А іноді давав мені смаколик, казав «Молодець», і ця частина гри мені подобалася, але загалом «Чекати» вимагала