Шлях додому. Брюс Кэмерон

хороша собака, Белло. Хороша, хороша собака.

      Один із домашніх предметів, які я навчилася визначати, називався «телефон». Він був металевим і точно не належав до тих штук, з якими я хотіла б погратися, але Мама і Лукас багато говорили про нього. Іноді вони притуляли телефон до своїх облич і розмовляли зі мною, хоча я ніколи не розуміла, що мала з цього винести. Про смаколики не йшлося.

      Поки я лежала, притулившись до Мами, вона приклала телефон до щоки.

      – Лукасе, ти можеш говорити? – запитала вона. Почувши його ім’я, я підвела погляд. – Я просто… Щойно заходив Бред. Ні, зі мною все гаразд. Не знаю, ми наче не тримали переїзд у таємниці, він міг дізнатися від будь-кого. Мені довелося жорстко з ним говорити. Він був… Не знаю, під чим він був. Вочевидь, нализався текіли. І він любить покурити. Ні, не приїжджай додому. Усе гаразд, я з Беллою.

      Я замахала хвостом.

      – Я просто хотіла сказати, що завжди боялася, що коли побачу Бреда знову, то мене зачарує його світ, що захочу повернутися до нього, до того життя. Наче частина мене не вірила, що я справді у зав’язці. Але, коли він зайшов, я одразу зрозуміла, що ніколи не повторю цього знову. Ні з тобою, ні з собою. Я майже втратила тебе – ні, слухай – я знаю, через що змусила тебе пройти, і просто кажу, щоб ти не хвилювався про мене. Ніколи. Добре? – Мама якийсь час мовчала. – Так, завтра ввечері у мене зібрання групи. Я теж тебе люблю, сонечку.

      Мама відклала телефон, усе ще хвилюючись. Я залізла їй на коліна. Поступово напруження покинуло нас обох.

      Наступного разу, коли Лукас узяв мене з собою годувати котів, я відчула, що серед них ховається нова самиця. Вона не виходила. Я зрозуміла, що коти не дуже люб лять людей.

      – Я говорив з Одрі, і вона сказала, що тепер вони нічого не можуть зробити, оскільки Ґантер повісив таблички «ВХІД ЗАБОРОНЕНО», – сказав Лукас Мамі.

      – Я гадала, що він зрадіє, якщо вони спробують урятувати тих, хто лишився в підвалі. Це ж безпрограшний варіант.

      – Не знаю, про що він думає, – зітхнув Лукас.

      – Тобі допомогти з сітками, які вона нам привезла?

      – Якщо чесно, ні, ти краще сиди на ґанку і виглядай Ґантера.

      Лукас причепив повідець до мого нашийника. Гуляти! Ми перейшли на інший бік вулиці, але їжі з собою не взяли. Лукас відігнув огорожу, протиснувся в отвір, потім ляснув руками, щоб я підійшла до нього, переніс мене й повернув огорожу на місце.

      – Ох, ти стаєш важкою, – пробурмотів він.

      Лукас наказав мені сидіти, тож я спостерігала, як він піднімає якісь тонкі ковдри з пришитими до них невеличкими дерев’яними брусками. Від них ішов ледве помітний запах котів, і я бачила крізь тканину руки Лукаса.

      – Гаразд, Белло, ти готова?

      Я замахала хвостом. Лукас відстібнув повідець.

      – Добре, ось твій шанс. Біжи, Белло! Біжи!

      Лукас підняв ковдри й махнув ними. Я напружилася. Що я мала робити?

      – Я знаю, що ти хочеш цього! Біжи! Біжи до котів!

      Я не зрозуміла ані слова. Сиділа, намагаючись бути хорошою собакою.

      Він засміявся, і я відчула, як від нього струменіє