Шлях додому. Брюс Кэмерон

Хіба може в лікарні асоціації ветеранів бути собака? Звісно, що ні. – Його руки були ніжними й пахли людьми та кавою.

      Лукас підняв руки, а тоді опустив.

      – Ми не можемо залишити її вдома саму. Вона гавкає, а фірма-орендатор сказала, що виселять нас, якщо піймають із собакою, а Беллу відправлять у притулок для тварин. Розумію, що це проти правил, але я не знав, як бути.

      – Тому його грандіозний план полягає в тому, щоб я посиділа з Беллою у цій підсобці, – додала жінка.

      – Лише поки моя мама не повернеться після прийому в лікаря.

      – Він страшенно панікує, – сказала жінка. – На два роки старший від мене, але доросла тут я.

      – Ну, гадаю, у мене є рішення нашої маленької проблеми, – сказав чоловік. – Я просто заберу Беллу з собою до відділення.

      – А якщо лікар Ґанн дізнається? – з тривогою запитав Лукас.

      – Лікар Ґанн керує цілою лікарнею зі скороченим бюджетом і не має часу вистежувати собаку, що завітала в гості. До того ж, гадаю, ми зможемо кілька годин протримати Беллу в таємниці.

      Чоловік узяв мене за повідець і повів до нових кімнат. На підлозі тут лежав міцний килим і стояло кілька крісел, у яких сиділи люди. Я відчувала, що від килима пахло людьми, хімікатами та їжею, тільки не собаками. Мені не подобалося бути далеко від Лукаса, та всі любили мене, пестили й називали моє ім’я. Було багато літніх людей, але не всі. Утім, кожен радий був мене бачити. Я клала голову на м’які крісла, щоб люди могли почухати мене за вухами.

      Я дізналася, що чоловіка, який забрав мене, звати Тай. Він був дуже привітний зі мною і дав трохи курки, хліба та яєць. У однієї жінки, Лейли, тремтіли руки, коли вона пригладжувала шерстку на моїй голові. «Хороша собака», – прошепотіла вона мені у вухо.

      Чоловік почастував мене повною ложкою такого смачнючого соусу, що мені закортіло повикручуватися на підлозі.

      – Не годуй її пудингом, Стіве, – сказав Тай.

      Чоловік зачерпнув ложкою ще одну порцію:

      – Це ванільний.

      Соус у маленькому пластиковому контейнері стояв на столі поруч з м’яким стільцем, а лампа на столі нагрівала їжу, і в повітря підіймався солодкий аромат. Я дивилася на руку чоловіка так уважно, ніби зосереджувалася на «Крихітному шматку сиру». Ложка опустилася вниз – і я облизалася, чекаючи, доки зможу обережно взяти її у нього.

      Тай постукав пальцем по стільцю чоловіка.

      – Гаразд, Стіве, але це остання ложка.

      Чоловіка із соусом звали Стівом.

      – Ця собака нагадує мені покруча бульдога, який був у мене в дитинстві. Можеш приходити сюди, коли забажаєш, Белло.

      Я облизала його пальці.

      Тай знизав плечима.

      – Щодо цього я невпевнений. Якщо лікар Ґанн дізнається, що Белла була тут, у нього буде істерика.

      – І нехай, – голос Стіва був різкий, а його рука стиснула мою шерсть. Я підвела на нього очі, не розуміючи, що відбувається. – Він і гадки не має, крізь що ми проходимо.

      Тай простягнув руку, щоб погладити мене по голові.

      – Ні, послухай, Стіве, він хороша людина. Просто на нього багато всього звалилося, і постійно зверху надходять нові вказівки.

      Стів