Шлях додому. Брюс Кэмерон

мною наодинці.

      – Знаєш, чому більшість цих людей щодня приходять сюди? – запитав Тай.

      Мама подивилася на людей, які сиділи у кріслах.

      – Щоб побути з такими ж, як вони.

      – Так, звісно, але не лише через це. Насправді їм більше нікуди йти. Вони не такі, як ти, у них немає сина, про якого слід піклуватися.

      – Піклуватися, – повільно повторила Мама. – Не впевнена, що це правильне слово. Насправді все навпаки.

      – Розумію. Я просто кажу: коли ці люди дізналися, що ти крадькома привела сюди собаку, у них з’явилося відчуття, ніби вони мають мету. Розумієш? Дай їм когось перемогти. Вони ж воїни, їм корисно повернутися на поле битви, навіть якщо це лише бунт проти дурного правила щодо собак. Чому б тобі не привести Беллу сюди завтра?

      – О, я не думаю, що це гарна ідея, Таю. Якщо лікар Ґанн дізнається, Лукаса можуть…

      – Лікар Ґанн не дізнається, – перервав її Тай. – Ми сховаємо Беллу від нього й від усіх, кого це може хвилювати. Гаразд? Зробімо це, Террі.

      Наступного дня, коли Лукас «Пішов на роботу», ми з Мамою подалися разом з ним! Мене відвели до моїх друзів у великій кімнаті з кріслами. Мама також сіла там і почала говорити з людьми. Усі були раді мене бачити.

      У чоловіка на ім’я Стів більше не було того дивовижного солодкого соусу.

      – Хочеш трохи тортика?

      Просто чудово. Мені подобався Стів. Мені подобався Марті, який поборовся зі мною на підлозі. Мені подобався Дрю: у нього не було ніг, але він покатав мене у своєму кріслі. Я сиділа в нього на колінах і махала хвостом, а люди сміялися. Хоча запахи були не такі, як під час поїздки в автівці, мені подобалося притискатися до Дрю, коли ми їхали. Я подумала, що наступного разу в машині Лукас може дозволити мені сидіти в нього на колінах.

      Це був неймовірний день. Усі пестили мене, пригощали ласощами й дарували любов.

      Я робила «Сидіти» для Джордана, а він давав мені шматочки гамбургера, а потім Лейла сказала: «Лікар Ґанн іде!». Тоді Тай схопив мене і відніс на диван, де сидів Мак.

      – Белло, лягай! – сказав Тай.

      Мак простягнув до мене руки, і я лягла на нього, щоб утішити. Хтось накрив мене ковдрою. Я не розуміла цієї гри, але, коли трохи поворушилася, Мак поклав на мене свою руку й стримав. Його серце калатало.

      – Лікарю Ґанн! – почувся гучний голос Тая. – Ми можемо обговорити необхідність того, щоб сюди підключили кілька каналів, окрім прогнозу погоди?

      Почулися інші голоси. Я нерухомо лежала, притиснувшись до Мака.

      – Хороша собака, – прошепотів він так тихо, що я ледве розчула.

      Коли ковдру прибрали, люди аплодували й казали мені, що я хороша собака, а я радісно махала хвостом.

      Пізніше я дізналася, що жінку з підсобки звати Олівія. Вона прийшла провідати мене, дала трохи ласощів, потім підвелася і поговорила з Мамою.

      Того вечора Мама кілька разів промовляла її ім’я.

      – Чому ти не запросиш її на побачення? – запитала Мама Лукаса.

      Я принесла м’ячик і, втупившись у нього, сподівалася, що Лукас кине його по підлозі.

      – О, не знаю. Може, тому що вона ненавидить