Кинджал проти шаблі. Тимур Литовченко

ж ти розправилася із клятим кримчаком, що тебе заарканив!

      – Це я дитинча наше захищала!

      – Дитинча!..

      Геть розімлілий від щастя князь опустив голову на її величезне черево й одразу відчув удар малюсінької ніжки.

      – Ай, це хто так хоробро б’ється?! – посміхнувся він, відсахнувшись.

      – Це синок наш! Такий же мужній, сильний, відважний і неслухняний, усе воює та воює…

      – Ой, ластівочко моя, хотів я до матері нарешті з’їздити, та дивлюся, що нікуди від тебе не поїду! За тобою наглядати потрібно, та й кримчаки щось зачастили у гості. Якщо спостерігачі вештаються – отже, до війни недалеко. Тебе в нинішньому стані везти у Вишнівець негоже – що ж, доведеться почекати, коли народиш.

      Марта, спостерігаючи за молодим подружжям, зітхнула, махнула рукою й вийшла геть. Тоді Вишневецький легенько підхопив свою Олександруньку на руки, заходився носити по кімнаті й ласкаво шепотіти їй на вушко:

      – Як же погарнішала ти, люба! Та таку красуню сам король за дружину взяти захоче! А тому залишусь я краще з дружинонькою коханою, отак!..

      Наступного ранку Олександра прокинулася радісною й щасливою. Іванко хропів поруч. Намагаючись не розбудити чоловіка, вона потихеньку перелізла через нього й попрямувала до двох величезних, окутих залізом скринь, що від учора з’явилися в кімнаті. Але князь спритно схопив її за поділ сорочки:

      – Куди націлилася, утікачко?

      – Та от хочу забрати твою гостру шабельку, що лежить на отій скрині! – намагаючись вирватися з міцних обіймів чоловіка, Олександра вказала на зброю.

      – Навіщо тобі шабля моя? Ще поранишся… Вистачить з тебе й того, що у скринях лежить!

      – А що там?..

      – Подарунки для моєї обожнюваної дружиноньки, із самого Перекопу привезені.

      – Ой, хочу, хочу!..

      – Але подарунки призначені тільки для покірної дружини, а не для неслухнянки, що по ночах з будинку втікає! – хитро зіщулив очі князь.

      – Не хочу ніяких подарунків, окрім шабельки гострої! Вона мені потрібна, щоб під час твоєї відсутності від ворогів захиститися, себе й дитинча наше оборонити. Якби у мене минулої ночі шабля козацька була – хіба ж міг би мерзенний кримчак арканом мене упіймати, немов козу яку-небудь?!

      – Козу арканом ніхто ловити не стане, – ліниво заперечив князь.

      – А я б його шабелькою, шабелькою!.. – тупочучи ніжкою, щебетала вона уперто.

      – Та до чого тобі шабля, коли ти йому й звичайнісіньким каменем голову розкроїла?!

      – А з шабелькою краще, спокійніше!..

      – Та я ж тепер поруч! Подивись-но тільки, які подаруночки для тебе привіз: і шовк, і оксамит, і найтонша парча, і нитки перлів, і корали, і намиста яхонтові… Чобітки з тонкої шкіри!.. А на туфельки помилуйся – отакі тільки королівни носять!!! І все для тебе, моя ластівко.

      Князь притягнув дружиноньку до себе й поцілував у солодкі вуста, проте Олександра різко відсторонилася й продовжувала гнути свою лінію:

      – Дякую за подаруночки, та що ж вдієш, якщо ти знов у похід зазбираєшся?! Хто оборонить