Доки кава не охолоне. Тосикадзу Кавагути

бо ніяк не міг знайти того паперового рушника.

      Гіраї запитала ще тихіше:

      – Які результати обстеження?

      Не відповідаючи на її запитання, чоловік пошкрябав перенісся.

      – Погані? – похмуро вела далі Гіраї.

      Вираз обличчя Негаре не змінився.

      – Ознайомившись із результатами, вони вирішили, що вона не потребує госпіталізації, – пробурмотів Негаре собі під ніс.

      Гіраї тихенько зітхнула.

      – Зрозуміло… – сказала вона й зиркнула в бік затильної кімнати, де була Кеї.

      Кеї від народження мала слабке серце. Вона часто лежала в лікарні. Утім, завдяки життєрадісності й веселій вдачі Кеї завжди посміхалася, хай яким тяжким не був би її стан. Гіраї добре знала про цю властивість Кеї, тому перепитала в Негаре.

      Негаре врешті знайшов паперового рушника й узявся витирати руки.

      – А як справи в тебе, Гіраї? Усе гаразд? – запитав він, змінюючи тему.

      Гіраї не зовсім розуміла, що він мав на увазі, і здивовано розширила очі.

      – Це ти про що? – запитала вона.

      – Твоя сестра вже не раз приходила, аби зустрітися з тобою, хіба ні?

      – А… Так, приходила, – знехотя відповіла Гіраї й почала роззиратися.

      – Твої батьки мають готель, так?

      – Так, мають.

      Негаре не знав подробиць, але чув, що Гіраї пішла з дому й тепер готелем керувала її сестра.

      – Мабуть, твоїй сестрі нелегко самій давати всьому раду.

      – Ні, вона справляється. Моя сестра знає, як упоратися з такою роботою.

      – І все ж…

      – Минуло багато часу. Я не можу повернутися додому, – відрізала Гіраї.

      Вона дістала з леопардової сумочки величезного гаманця. Він був таким великим, що більше скидався на книжку. Почувся брязкіт – Гіраї почала перебирати монети.

      – Чому?

      – Навіть якби я повернулася додому, з мене не було б ніякої користі, – сказала Гіраї, схиливши набік голову, і ніяково всміхнулася.

      – Але… – Негаре хотів сказати ще щось.

      – Отож, дякую за каву. Мушу йти, – перервала його Гіраї.

      Вона поклала гроші за каву на барну стійку, підвелася й рушила до дверей, ніби тікала від цієї розмови.

      Дзень-дзелень.

      Збираючи монети, які залишила Гіраї, Негаре зиркнув на Фуміко. То був лише один погляд. Його не надто цікавило, ким була ця жінка, яка лежала долілиць на столику. Він згріб монети у свою величезну долоню й знічев’я кілька разів підкинув їх.

      – Агов, брате… – гукнула Казу й вистромила голову. Вона називала Негаре «братом», але він був її кузеном.

      – Що?

      – Тебе кличе сеструня.

      Негаре оглянув кафе.

      – Добре, іду, – сказав він і висипав монети в долоню Казу.

      – Когтаке сказала, що скоро прийде, – додала Казу.

      Негаре лише кивнув у відповідь.

      – Приглянеш за кафе, гаразд? – запитав він, зникаючи в задній кімнаті.

      – Звісно, – відповіла вона.

      Щоправда, у кафе були лише жінка, яка читала книжку, Фуміко, яка лежала на столику, і Фусагі, який щось занотовував