Доки кава не охолоне. Тосикадзу Кавагути

у вікні кафе, яке вони вибрали, висіло оголошення: його зачинено через непередбачувані обставини. Прикра несподіванка для Фуміко й Горо. Це кафе було б ідеальним місцем для серйозної розмови, адже кожен столик у ньому стояв у приватній кабінці.

      Змушені шукати інше місце, на одній з тихих бічних вуличок вони помітили невеличку вивіску. Оскільки кафе було в підвалі, вони не могли побачити, що там усередині, проте Фуміко сподобалася його назва. То був уривок з пісні, яку вона наспівувала в дитинстві. Вони вирішили зайти.

      Фуміко пожалкувала про це рішення, щойно зазирнула досередини. Приміщення виявилося меншим, ніж вона гадала. Сісти можна було або біля барної стійки, або за столик. Однак місць бракувало – лише три стільці біля бару та три двомісних столики щонайбільше для дев’яти відвідувачів.

      Ту серйозну розмову, яка захопила всі думки Фуміко, їм доведеться провадити пошепки, інакше всі їх почують. А ще їй не сподобалося, що в кафе було лише кілька накритих абажурами ламп, тому все навколо видавалося буро-чорним, мов на старій світлині. Геть кепсько.

      Місце для темних справ…

      Таким було перше враження Фуміко про кафе. Насторожено озираючись, вона нерішуче підійшла до вільного столика й сіла. Окрім них, усередині було ще троє відвідувачів та офіціантка.

      За найвіддаленішим столиком сиділа жінка в білій сукні з короткими рукавами й читала книжку. Найближче до входу сидів похмурий чоловік. Перед ним лежав розкритий туристичний журнал, і він занотовував якісь замітки до крихітного записника. Жінка біля барної стійки була одягнена в яскраво-червону кофтину й зелені леґінси. Кімоно без рукавів висіло на спинці її стільця, а на голові в неї були бігуді. Хтозна чому, та ця жінка кинула погляд на Фуміко й широко всміхнулася. Упродовж їхньої з Горо розмови вона час від часу говорила щось офіціантці по інший бік барної стійки й заходилася хрипким сміхом.

      Вислухавши пояснення Фуміко, жінка з бігуді сказала:

      – Розумію…

      Правду кажучи, вона нічого не розуміла – просто сказала те, що зазвичай кажуть у подібних ситуаціях. Її звали Яеко Гіраї. Одна з постійних клієнтів кафе. Цього року їй виповнилося 30. Вона працювала в забігайлівці неподалік. Завше приходила сюди випити чашечку кави перед роботою. На голові в Яеко знову були бігуді, але цього разу вона вдягнулась у відвертий жовтий топ без рукавів і бретельок, яскраво-червону коротеньку спідницю й вигадливі фіолетові леґінси. Схрестивши ноги, Гіраї сиділа на стільці біля барної стійки й слухала Фуміко.

      – Це було минулого тижня. Ви пам’ятаєте, правда?

      Фуміко підвелася й звернула увагу на офіціантку за барною стійкою.

      – Гм-м-м… так, – ніяково відказала офіціантка, не дивлячись на Фуміко.

      Офіціантку звали Казу Токіта. Кузина власника кафе. Підробляла тут, навчаючись в академії мистецтв. У неї було гарненьке обличчя зі світлою шкірою й вузькими мигдалеподібними очима, але без якихось особливих рис. Одне з тих