Доки кава не охолоне. Тосикадзу Кавагути

вельми задоволено. Реакція Фуміко дійсно її тішила.

      – У нас давно не було таких відвідувачів, як ви – одержимих бажанням повернутися в минуле.

      – Гіраї… – мовила Казу суворо.

      – Життя не буває ідеальним. Вам краще змиритися й забути, – оголосила Гіраї. Вона вже була готова продовжити свою тираду.

      – Гіраї… – повторила Казу ще суворіше.

      – Ні… Ні, я вважаю, що в цій ситуації потрібно бути відвертим… Еге ж?… Ха-ха. – Гіраї голосно розреготалася.

      Ці слова добили Фуміко. Вона геть знесиліла й знову опустила голову на руки.

      А потім з протилежного боку кафе долинув голос…

      – Можете долити мені кави? – запитав чоловік, який сидів за найближчим до входу столиком із розкритим туристичним журналом.

      – А… Так, – відгукнулася Казу.

      Дзень-дзелень.

      – Вітаю. – Голос Казу луною прокотився через усе кафе.

      Досередини зайшла жінка. На ній був бежевий кардиган поверх сукні-сорочки блідого кольору морської хвилі. Узута вона була в червоні кеди, а на плечі мала велику білу полотняну торбу. Очі цієї світлошкірої жінки були круглими й сяяли, наче в маленької дівчинки.

      – Привіт, Казу.

      – Сеструню!.. Привіт!

      Казу називала її сеструнею, але насправді ця жінка була дружиною її кузена й звали її Кеї Токіта.

      – Схоже, сакура вже відцвіла, – усміхнулася Кеї. Однак не схоже було, щоб її це засмутило.

      – Так, дерева майже голі.

      Казу говорила приязно та ввічливо, але не так офіційно, як тоді, коли вона розмовляла з Фуміко. Тепер її голос звучав більш м’яко, лагідніше.

      – Добрий вечір, – привіталася Гіраї, пересідаючи зі стільця за столиком Фуміко до барної стійки, ніби їй уже набридло потішатися над нещастям Фуміко. – Де ти була?

      – У лікарні.

      – Щось трапилося? Чи звичайний медогляд?

      – Так.

      – Сьогодні ти трохи рум’яніша.

      – Так, я добре почуваюся.

      Кеї перевела погляд на Фуміко, яка досі лежала на столі, і допитливо схилила набік голову. Гіраї легенько кивнула, і Кеї зникла в кімнаті позаду барної стійки.

      Дзень-дзелень.

      Щойно Кеї зникла в затильній кімнаті, у дверях з’явилась голова кремезного чоловіка – той схилився, щоб не вдаритися нею об одвірок. Він був одягнений у легенький піджак, а під ним мав на собі форму кухаря, що складалася з білої сорочки й чорних штанів. У його правій руці побрязкувала чималенька в’язка ключів. Чоловіка звали Негаре Токіта, і він був власником кафе.

      – Добрий вечір, – привіталася Казу.

      Негаре у відповідь лише кивнув і звернув погляд своїх вузеньких мигдалеподібних очей на чоловіка з туристичним журналом, який сидів за найближчим до входу столиком.

      Казу пішла на кухню по каву, аби наповнити порожню чашку, що її мовчки простягнула Гіраї, доки та, спершись одним ліктем на барну стійку, тишком розглядала Негаре.

      Негаре стояв навпроти чоловіка,