Доки кава не охолоне. Тосикадзу Кавагути

повернулася до Казу, яка стояла за барною стійкою. Її очі блищали.

      – Хай там як, я хочу, щоб ви повернули мене до того дня… до того дня тиждень тому! – попрохала Фуміко з незворушним виразом обличчя.

      Гіраї першою відреагувала на її божевільне прохання.

      – …Вона хоче повернутися в минуле… – сказала Яеко, повернувшись до Казу й від подиву піднявши брови.

      Казу лише ніяково видихнула: «Ох…» – і більше нічого не сказала.

      Кілька років тому кафе прославилося завдяки міській легенді про те, що звідси можна повернутися в минуле. Фуміко не цікавили подібні чутки, тож вона відразу про це забула. Минулого тижня вона опинилася там доволі випадково. Але вчора знічев’я переглядала якусь телепрограму, ведучий якої сказав щось про «міські легенди». Ті його слова блискавкою розітнули її думки, і Фуміко зненацька пригадала про кафе. Кафе, де тебе можуть повернути в минуле. Спогади були уривчастими, однак дівчина добре запам’ятала цю фразу.

      «Можливо, якщо я повернуся в минуле, то зможу все виправити. Можливо, мені вдасться ще раз поговорити з Горо». Вона раз по раз подумки повторювала це фантастичне бажання. Захоплена ним, Фуміко розгубила всю розважливість.

      Наступного ранку вона пішла на роботу, геть забувши про сніданок. Увесь день не могла зосередитися. Просто сиділа, намагаючись якось перебути час. «Я лише хочу переконатися». Фуміко хотіла якнайшвидше перевірити ту міську легенду й не бажала гаяти жодної хвилини. Її робочий день перетворився на довгу низку помилок. Вона була настільки неуважною, що колега запитала, чи не зле їй, бува. Насамкінець Фуміко вже не могла думати про справи.

      Дорога в потягу від її компанії до кафе займала пів години. Фуміко ледь не бігла туди від найближчої станції. Увійшла, захекана, і рушила прямісінько до Казу.

      – Будь ласка, поверніть мене в минуле! – попрохала вона, коли Казу ще навіть не встигла договорити: «Вітаю, ласкаво просимо».

      З таким самим запалом Фуміко переповідала свою історію, але тепер, побачивши реакцію обох жінок, почувалася якось незатишно.

      Гіраї все дивилася на Фуміко зі скептичною посмішкою, а Казу надягнула маску байдужості й уникала зустрічатися з дивачкою поглядом.

      Якби дійсно було можливо повернутися назад у часі, тут, напевно, постійно юрмилися б люди. Однак у кафе були тільки жінка в білій сукні, чоловік з туристичним журналом і Гіраї та Казу – ті самі обличчя, що й тиждень тому.

      – У минуле можливо повернутися, еге ж? – ніяково запитала Фуміко.

      Мабуть, варто було почати з цього запитання. Але тепер це вже не мало жодного значення.

      – То можливо чи ні? – не вгавала Фуміко, дивлячись на Казу. Та, як і раніше, уникала зустрічатися поглядом з дивакуватою незнайомкою.

      – Гм-м… Ох… – ухильно промугикала Казу.

      Та навіть від такої відповіді в очах Фуміко знову спалахнув вогник надії. Їй не сказали «ні». Раптом вона збуджено видихнула:

      – Будь ласка, поверніть мене в минуле!

      Фуміко прохала так палко, що здавалося, вона от-от стрибне на барну стійку.

      – Навіщо