Доки кава не охолоне. Тосикадзу Кавагути

вона. Говорила швидко.

      Казу всміхнулася, кивнула й зникла на кухні. Когтаке ступила два чи три кроки до найближчого до входу столика й зупинилася біля чоловіка на ім’я Фусагі. Здавалося, він узагалі її не помітив.

      – Фусагі, – сказала Когтаке лагідним голосом, до якого зазвичай вдаються, розмовляючи з дітьми.

      Спершу Фусагі не відреагував, ніби й не почув, що його покликали. Та помітивши боковим зором когось поруч, він повернувся до жінки з порожнім виразом обличчя.

      – Когтаке, – пробурмотів він, упізнавши її. І начебто здивувався. – Що ти тут робиш?

      – З’явилася вільна хвилинка, вирішила випити кави.

      – А… ну, добре, – відказав Фусагі.

      Він знову опустив очі й повернувся до свого журналу. Когтаке, не відриваючи від нього погляду, сіла на вільний стілець навпроти. Фусагі ніяк на це не відреагував і незворушно перегорнув сторінку журналу.

      – Чула, ти останнім часом частенько сюди заходиш, – сказала Когтаке, оглядаючи всі закутки кафе, ніби відвідувач, який потрапив сюди вперше.

      – Так, – просто відповів Фусагі.

      – Отже, тобі тут подобається?

      – Ох… не зовсім…

      Фусагі заперечив тоном, який означав, що насправді йому подобалося це кафе. На його губах з’явилася легенька посмішка.

      – Я чекаю, – прошепотів він Когтаке.

      – Чого чекаєш? – запитала вона.

      Фусагі обернувся й подивився на столик, за яким сиділа жінка в білій сукні.

      – Доки вона встане зі свого місця, – відповів він. Його обличчя по-хлоп’ячому загорілося.

      Фуміко не мала наміру підслуховувати, але кафе було невеличким, тому вона добре почула, що сказав Фусагі.

      – Що?! – вигукнула вона приголомшено, почувши, що Фусагі теж чекає, доки жінка в білій сукні піде до вбиральні, аби й собі повернутися в минуле.

      Когтаке обернулася на її вигук, а Фусагі анітрохи не звернув на неї уваги.

      – Справді? – запитала Когтаке.

      – Так, – коротко відповів він, відсьорбнувши своєї кави.

      «Будь ласка, нехай у мене не буде суперника». Фуміко стривожилася.

      Зрештою… Вона відразу зрозуміла, що це саме вона в невигідному становищі, якщо в них обох одна мета. Коли Фуміко зайшла до кафе, Фусагі вже був тут. Оскільки він прийшов першим, то першим мав і сісти на того стільця. Фуміко була ввічливою й не збиралася лізти поза чергою. Жінка в білій сукні виходить до вбиральні лише раз на день, тому щодня був лише один шанс посидіти на тому стільці.

      Фуміко хотіла повернутися в минуле негайно. Думка про те, що доведеться чекати ще один день, була нестерпною.

      Фуміко не могла приховати свого хвилювання від цієї неочікуваної новини. Вона нахилилася вбік і нашорошила вуха, намагаючись підслухати, чи збирається Фусагі повернутися в минуле.

      – Ти вже сидів там сьогодні?

      – Не сьогодні.

      – То ти не міг сісти там?

      – Так… ні.

      Їхня розмова анітрохи не спростувала її найгірших очікувань.

      Фуміко скривилася.

      – Фусагі, що ти хочеш зробити,