Надійно прихована таємниця. Джеффри Арчер

а потім відсоток від ціни, вказаній на обкладинці, за кожен проданий примірник. У випадку твого батька, гадаю, це приблизно десять відсотків. Видавець також повинен заплатити своїм працівникам, редакторам і рекламістам, друкарям, а ще витрачатися на рекламу та розповсюдження.

      – А скільки ви отримуєте за кожну книжку? – запитав Себастьян.

      Блейкмор не міг дочекатися відповіді на це запитання. Управитель повагався, перш ніж сказати:

      – Близько третини ціни, вказаної на обкладинці.

      Очі Себастьяна звузилися:

      – Отже, мій батько отримує лише десять відсотків за кожну книжку, а ви – тридцять три?

      – Еге ж, але я маю платити за оренду приміщення та податки, а також заробітну плату своєму персоналу, – спробував захищатися управитель.

      – Тож моєму батькові було б дешевше повернути книжки, ніж заплатити вам повну суму, вказану на обкладинці?

      Головний інспектор пошкодував, що сера Волтера Беррінґтона вже немає серед живих. Йому б сподобалася ця бесіда.

      – Може, ви могли б мені сказати, сер, – продовжував Себастьян, – скільки книжок слід повернути.

      – Вісім в оправі й одинадцять у м’якій палітурці, – відказав управитель, коли Гаррі заходив у приміщення.

      Старший інспектор Блейкмор пояснив йому, що сталося, перш ніж додати:

      – Цьго разу я не маю наміру притягати хлопця за крадіжку, пане Кліфтон, обмежуся лише попередженням. Я залишу вам, пане, подбати про те, щоб він надалі більше не робив нічого безвідповідального.

      – Певна річ, старший інспекторе, – пообіцяв Гаррі. – Дуже вдячний вам і попрошу своїх видавців негайно ж відшкодувати нестачу книжок. А у тебе, хлопче, кишенькових грошей не буде доти, доки не повернеться кожен втрачений пенс, – додав він, звертаючись до Себастьяна.

      Той закусив губу.

      – Дякую, пане Кліфтон, – сказав управитель і дещо сором’язливо додав: – Якщо ви вже тут, сер, чи не будете такі люб’язні підписати решту примірників?

* * *

      Коли Елізабет, матір Емми, лягла в лікарню на обстеження, то спробувала запевнити доньку, що хвилюватися нема про що, і попросила нічого не розповідати Гаррі або дітям, оскільки це тільки даремно їх зворохобить.

      Та це, певна річ, викликало неспокій самої Емми, і як тільки вона повернулася до Беррінґтон-холу, то зателефонувала Джайлзу в Палату громад, а потім і своїй сестрі до Кембриджу. Ті обоє кинули все і наступним же потягом примчали до Бристоля.

      – Будемо сподіватися, що наробила галасу з нічого, – сказала Емма, забираючи їх із Темпл-Мідс.

      – Будемо сподіватися, що ти й справді пореш гарячку, – погодилася Ґрейс.

      Джайлз у задумі задивився у вікно, коли вони мовчки їхали до лікарні.

      Ще до того як доктор Лонґборн зачинив двері свого кабінету, Емма відчула, що новина не буде доброю.

      – Хотів би знайти простий спосіб сказати вам це, – почав фахівець, коли вони сіли, – але боюся, що такого немає. Доктор Реберн, котрий лікував вашу матір упродовж кількох років, проводив планову перевірку