Надійно прихована таємниця. Джеффри Арчер

тоді хотів його порозпитувати, – додав Фельдман, – але він був змушений поспішати на потяг до Вашинґтона того вечора, тому я його більше ніколи не бачив.

      – Я також хотіла б вас порозпитувати, – знайшлася Емма. – Насправді краще сказати: «мені це треба».

      Фельдман поглянув на чергу очікувальників.

      – Гадаю, що зможу впоратися за півгодини, й оскільки я сьогодні на потяг до Вашинґтона не кваплюся, ми могли б поспілкуватися приватно, перш ніж я поїду, панно Беррінґтон.

      4

      – Як там моя люба Емма? – запитав Гарольд Ґінзбурґ після того, як привітав Гаррі у Гарвардському клубі.

      – Я щойно розмовляв із нею по телефону, – сказав Гаррі. – Вона посилає вам свої вітання й засмутилася через те, що не змогла приєднатися до нас.

      – Я також. Скажіть, будь ласка, що я не прийму жодних виправдань наступного разу.

      Ґінзбурґ повів свого гостя до їдальні, і вони зайняли свої місця за звичайнісіньким столиком у кутку.

      – Сподіваюся, що «П’єр» вам сподобався, – зауважив видавець, коли офіціант вручив їм обом по меню.

      – Все було б добре, якби я тільки втямив, як вимкнути душ.

      Ґінзбурґ засміявся.

      – Можливо, вам варто попросити панну Редвуд прийти на допомогу.

      – Якби довелося, то не впевнений, чи дізнався б, як вимкнути її.

      – Отже, вона вже прочитала вам лекцію про важливість потрапляння вашого твору до списку бестселерів якнайшвидше.

      – Грізна леді.

      – Тому я і зробив її начальницею, – пояснив Ґінзбурґ, – незважаючи на протести кількох директорів, котрі не хотіли бачити жінку на борту.

      – Емма пишатиметься вами, – сказав Гаррі, – і можу вас запевнити, що панна Редвуд попередила мене про наслідки, якщо не впораюся.

      – Це схоже на Наталі. І пам’ятайте, вона сама вирішує, повернетесь ви додому на літаку чи на катері.

      Гаррі посміявся б, але він не був упевнений, що його видавець жартує.

      – Я б запропонував їй приєднатися до нас за обідом, – промовив Ґінзбурґ, – але, як ви могли помітити, Гарвардський клуб не дозволяє з’являтися тут жінкам. Тільки не кажіть про це Еммі.

      – Маю відчуття, що жінок, котрі вечеряють у Гарвардському клубі, побачать задовго до того, як вони з’являться у будь-якому джентльменському клубі на Пелл-Мелл або Сент-Джеймс.

      – Перш ніж ми погомонимо про тур, – сказав Ґінзбурґ, – я хотів би почути про все, що сталося з вами й Еммою з моменту відбуття з Нью-Йорка. Як ви здобули «Срібну зірку»? Чи отримала Емму роботу? Як Себастьян відреагував на першу зустріч із батьком? І…

      – Й Емма наполягла на тому, щоб я не повертався до Англії, поки не дізнаюся, що сталося із Сефтоном Джелксом.

      – Може, спершу щось замовимо? Я б не хотів думати про Сефтона Джелкса натщесерце.

* * *

      – Я, можливо, не поспішаю на потяг до Вашинґтона, але боюся, що мені доведеться повернутися до Лондона ще сьогодні, панно Беррінґтон, – зітхнув професор Фельдман після того, як підписав свою останню