Надійно прихована таємниця. Джеффри Арчер

божевілля! – вигукнув Фельдман, ляснувши по сидінню поруч долонею, викликаючи цим хмару пилу, що здійнявся.

      Перш ніж Емма змогла запитати про причину, він додав:

      – Хіба у вас є надлишок обігових коштів, якими необхідно розпорядитися, чи податкові пільги для морської галузі Великої Британії, про які мені нічого не відомо.

      – Наскільки я знаю, їх немає, – відказала Емма.

      – Тоді вам доведеться зіткнутися з фактами. Літак ось-ось перетворить пасажирські кораблі на плавучих динозаврів. Чому? Невже будь-яка притомна людина витратить п’ять днів, аби перетнути Атлантичний океан, якщо таку ж саму подорож може здійснити за вісімнадцять годин літаком?

      – Можливість відпочити? Страх перед польотами? Ви прибудете у кращому стані? – запропонувала варіанти Емма, згадуючи слова сера Вільяма на зборах акціонерів.

      – Відірвано від життя і застаріло, панночко, – буркнув Фельдман. – Доведеться вигадати щось краще, ніж такі арґументи. Ні, правда полягає в тому, що сучасний підприємець, і навіть турист, що кохається на пригодах, хоче скоротити час, необхідний для досягнення пункту призначення, тож за кілька років бізнес морських пасажирських перевезень потоне, як у раковині.

      – А в перспективі?

      – Не став би зазирати так далеко.

      – То що ви можете порадити?

      – Вкладайте будь-які вільні кошти у будівництво вантажних кораблів. Літаки ніколи не зможуть перевозити великі та важкі вантажі, такі як автомобілі, сільськогосподарська техніка або й навіть продукти харчування.

      – Як мені переконати в цьому сера Вільяма?

      – Проведіть чіткий аналіз на наступному засіданні Ради директорів, – порадив він.

      Фельдман знову вдарив по сидінню п’ястуком.

      – Але я не член правління.

      – Ви не член правління?

      – Ні, не пригадаю, щоб Беррінґтони колись призначали жінку директором.

      – У них немає вибору, – зауважив Фельдман гучніше. – Вашій матері належить двадцять два відсотки акцій компанії. Ви можете вимагати місця у правлінні.

      – Але мені бракує кваліфікації, і навіть двогодинна поїздка потягом до Лондона з лауреатом Пулітцерівської премії не вирішує цю проблему.

      – Тоді саме час здобути потрібну кваліфікацію.

      – Що ви маєте на увазі? – не збагнула Емма. – В Англії немає університету, який, наскільки я знаю, має бізнес-курс у своїй навчальній програмі.

      – Тоді вам доведеться знайти три роки часу та приєднатися до мене в Стенфорді.

      – Не думаю, що мій чоловік або мій маленький син зраділи б від цієї ідеї, – відповіла Емма, руйнуючи своє прикриття.

      Це змусило професора замовкнути, і минув якийсь час, перш ніж він нарешті озвався:

      – Ви можете дозволити собі поштову марку вартістю десять центів?

      – Авжеж, – довірливо відповіла Емма, не знаючи, куди хилить її співбесідник.

      – Тоді буду радий записати вас абітурієнткою до Стенфорда восени.

      – Але, як я вже пояснювала…

      – Ви