На твердій землі. Улас Самчук

щоб не поцілувати.

      – Не смійте! – кричала вона. – Вкушу!

      Я кидав її на постіль Зіни, відходив на бік, сідав в куті на тапчані, закладав ногу на ногу і з зніяковілою усмішкою спостерігав її борсання.

      – Я не знала, що ви такий сильний, ви сильний, ви сильний, як кінь… Мало не зломив моїх рук, – скаржилась вона.

      Я ствердливо похитував головою і все посміхався. Щоб віддячитись, вона ставала в позу манекена, здіймала над головою обидві руки і виграючи долонями якісь вихиляси, оберталася перед мною, ніби на крузі. Її гнучке, здорове тіло пластично, поволі вигиналося, вібрувало, це виходило вражаюче і майстерно, я був захоплений, але далі мовчав. Тоді вона зупинялася і питала:

      – А чи знаєте ви цей вірш? – і не чекаючи відповіді, декламувала німецькою мовою:

      Я живу життям всезростаючих кругів,

      що піймають всі речі.

      Можливо до останнього не хватить напруги,

      але не буде втечі.

      Я кружляю круг Бога, круг древньої вежі,

      я кружляю тисячеліття:

      і я ще не знаю чи я сокіл, чи стежа,

      а чи лиш пісня-молитва[117].

      Це Рільке[118], і передав я його не конче дотепно, в моїй особистій мові нема адекватности його настроїв, але мені подобалась та декламація, яка гармонійно зливалася з її тілом і з її настроєм. Я розумів той її, як повінь, як гірська лавина, всепориваючий, нестримний гін її сильного жіночого пориву і її прагнення цілою гамою загравань накинути мені свою волю. О, я знав, що вона і така сильна, що її гра майже зайва, але я також не бажав продати себе дешево і без змагання.

      Це наше напружене борюкання перервав знов дзвінок телефону знизу, їй зачасто дзвонили, мене це сердило, і я не міг цього заховати. Вона з місця зривалася і, навіть не вибачившись, прожогом бігла вниз, ніби там вибухла пожежа, інколи довго барилася, а коли верталася, мала таємничу, змовницьку міну, що мене нервувало ще більше.

      – Ви щось кажете? – могла вона невинно запитати, коли я не озивався першим.

      Я відривав погляд від її картини і питав:

      – Чому ви тримаєтесь якраз цієї теми? – маючи на увазі картину.

      – Я вам сказала.

      – Тим віршем?

      – Народження. Зростаючі круги.

      – Ви не песимістка?

      – Але ви песиміст.

      Вона виразно натякала на мою нетерпеливість… На її телефони… На її незалежність. Я намагався забути довгі телефони, не питати, з ким вони і для чого, тримати стиль і рівновагу. А коли відходив, вона несподівано казала:

      – Приходьте завтра. Хочу вас малювати.

      Вона ніколи ще не казала прийти «завтра». Звичайно це мав бути тиждень, або хоч кілька днів різниці…

      Другого дня вона справді мене малювала, у хаті було душно, ми вийшли на задній двір і примістилися на травнику під дубом. Лена була у своєму замащеному фарбами халаті, їй це дуже личило, я сидів на стільці непорушно й спостерігав її фігуру, рухи, вираз. У цій своїй ролі вона виглядала чарівно або чаруюче і я, можливо, вперше почав думати про одруження з нею – єретична, боязлива, непевна

117

У. Самчук подає вірш Р. М. Рільке у власному перекладі. Оригінал:

Ich lebe mein Leben in wachsenden Ringen,die sich über die Dinge ziehn.Ich werde den letzten vielleicht nicht vollbringen,aber versuchen will ich ihn.Ich kreise um Gott, um den uralten Turm,und ich kreise jahrtausendelang;und ich weiß noch nicht: bin ich ein Falke, ein Sturmoder ein großer Gesang.

(Rainer Maria Rilke, 20.03.1899).

118

Рільке Райнер Марія (нім. Rainer Maria Rilke; 1875–1926) австрійський поет-символіст.