На твердій землі. Улас Самчук

але думаю, що її пояснення остаточне і воно не міняється.

      – А мистецтво? Ілюзія? Естетика?

      – Це засадничі зрадники. Їх завдання – мінятися.

      – Вибачте. І сама краса?

      – Назвім це злуда. Або точка бачення. Ваша краса, моя краса, Божа краса!

      – Розумію, розумію. Чи ви часом не належите до… Як би вам сказати? До переорганізаторів космосу? З довгим волоссям і довгою бородою?

      Я був вийнятково здивований, звідки і як взялося моє красномовство, чому так розв’язався звичайно спутаний язик, де поділось моє пригноблююче розгублення. Я також помітив, що моя гостя, звичайно не говірлива, попала в тон, і на її личках появились протуберанчики захоплення. Вона прийшла до себе, всілась вільніше на канапі, звільнилась з пози. На останнє питання я не дістав відповіді, бо знизу почув «телехвон», і мусів відійти, а Лена переглядала мої розкидані купами книжки, а коли я повернувся з розмови зі ще однією кандидаткою на наречену, Лена питала мене, який літературний жанр мені найбільше подобається, на що я відповів незучаснено, що всі жанри, за вийнятком історичного. А який стиль? Всі стилі, за вийнятком нецікавого. Ми говорили про все і стрибали з теми на тему, як метелики з квітки на квітку. Про курення, про собак, про жінок, про одруження. Час біг невмолимо і швидко, і непомітно, я був пара-схвильований і мав настрій зривати гори своїм душевним динамітом. Я висловив навіть думку, що ця наша зустріч для мене значить відкриття.

      – Чому? Чого? – питала вона безпосередньо здивовано.

      – Цього хіба не вискажеш. Ви до мене прийшли. Ви мене не знали. Вам сказали, що якась сенсація… Ви цьому не повірили… Ви належите до великих наречених і засадничо ви вже одружені. Такі «парубки», як я, для вас нонсенс. Вас хтось для чогось піддурив. Ви, здається, з того самого простору, що і я… Ми перепливли океан… Ви мене розумієте! Ви мене прекрасно розумієте. Йдіть! Тікайте. Бо я розплачуся!

      Але вона розсміялася вдруге, була помітно заторкнута і вражена, я це виразно бачив і відчував, це можна бачити і відчувати, хто має око і дотик, І що я помітив, і цілком зрозуміло, що вона не любить класичної патетики, ані театрально-великих слів. Вона повільна, назверхньо холодна, штучно байдужа, модно-ресентиментальна. Її кабалою є шорстка, сіра, ломка скромність і ґранітно-настирлива мовчазність. Вона може бути цинічна, скорше гірка, ніж солодка, скорше сахаринна, ніж медова. Я помітив також, що вона має сильно повзбудливі акторські прикмети, вміла «грати роль», гамувати почуття і вдавати протилежність себе самої. Ці дві постаті – бути в житті і бути в дзеркалі, прикметні її природі. Я бачив виразно, що вона розгадувала мої думки.

      – Чи ви не займаєтесь часом кабалою[108]? – запитала вона несподівано.

      – Займаюсь, – відповідав я спонтанно.

      – Дуже цікаво. Навчіть і мене цієї штуки.

      – Хочете?

      – Навіть дуже.

      Я чув приливи і відливи моря, я дивився в її очі, взяв зі столу шматок паперу, взяв олівець і сказав:

      – Напишіть мені ось це речення – «я є людина вперта».

      – Чому якраз це?

      – Не питайте, а напишіть.

      Вона погодилася і написала. Під її

108

Кабала – духовне містично-філософське вчення юдаїзму.