На твердій землі. Улас Самчук

не відзначалася великою відвагою, я вказав їй місце, і вона слухняно, як школярка, присіла на краю канапи, стиснула щільно свої гарні стрункі ноги у прозорих нейлонових панчохах, на яких делікатно тримала невелику округлу солом’яну торбинку, мов би хотіла цим закрити свої провокуючі коліна. Я намагався безуспішно защіпнути комір своєї сорочки, який настирливо не хотів слухатись, і розпачливо шукав дотепніших слів, щоб розпочати розмову.

      – То це ви є та леґендарна Нора Глідерс? – нарешті вирвалось у мене.

      – Не Нора, а Лена, – почув я спокійну відповідь.

      – Ах, вибачте! А чому справді Нора? Чи не ремінісценції з Ібсена[103]? Ваше прізвище скандинавське? – намагався я виправдати свою розгубленість.

      – Ви знаєте Ібсена? – легковажно запитала вона і враз спохватилася, намагаючись затерти свій нетакт. – А чому легендарна? Ви ж мене вперше бачите? – питала вона з ноткою, в якій проривалися її природні властивості спротиву і насмішки.

      – О! – хотілося мені вийти з непевності. – Можливо, не вперше… І багато чув…

      – Багато чув? Хіба що від Зіни. Це вона творить легенди. Не розумію, де могли ви мене бачити.

      – Де-небудь… На вулиці… Випадково. Чим можу вам служити?

      – Нічим. Хотіла вас бачити.

      – Мене?

      – Ви здивовані?

      – Смертельно. Чому? – я починав входити в свою нормальну роль, мені відмикався язик.

      – Мені сказали, що ви знаменитість.

      – Це також творчість Зіни, у неї багатий язик.

      – Можливо… Що ви вийнятково твердий, зарозумілий парубок, якого не бере ніяка зброя. І я читала вашу статтю.

      – Та, та, та! Виходить, я танк, сталевий тигр, мені ця місія імпонує у наш мілітарний вік. А яку статтю ви читали?

      – Вже не пригадую.

      – Це добрий знак… Щоб не перебільшити моєї зарозумілости. І ваше післанництво мені імпонує… Хто його автором? Чи також Зіна?

      – Розуміється.

      – Не тільки багатий язик, але й багата фантазія. Чим пояснити її агресивні наміри?

      Вона не відповіла, а питала своє:

      – А чи це правда, що ви аж такий…

      – Зарозумілий? – перебив я її.

      – Ну, хоч би.

      – Хіба не бачите? Зіна і тут не помилилася. Зарозумілість – моя професія. Зіна і це прекрасно врахувала.

      – Ні, це ширша опінія.

      – Чи не агенція Ґалюпа? Як тут не бути зарозумілим… Стільки уваги. Але вибачте, чим можу вас погостити? Курите?

      – Ні.

      – Не курите? – вирвалось у мене щире здивування. – І, напевно, не п’єте?

      – Чай, каву.

      – Маю «рай-віски», «скач-віски»[104], коньяк, чері[105]…

      – Не вживаю.

      – Може, належите до «свідків Єгови»?

      – Можливо.

      – То, може, перейдемо до кав’ярні?

      – Хіба тут погано? Маєте гарне мешкання.

      – Гарне мешкання?!

      – Багато книжок, журналів. Де берете час на читання?

      – Просто читаю. Без часу. Інколи просто в роботі.

      – На

103

Ідеться про Нору, героїню драми «Ляльковий дім» (1879) норвезького драматурга Генріка Ібсена (норв. Henrik Johan Ibsen; 1828–1906) – дружину адвоката Торвальда Хельмера.

104

Скач-віски (англ. Scotch whisky) – шотландське віскі.

105

Чері (англ. Cherry brandy) – вишневий бренді.