Венера в хутрі. Леопольд фон Захер-Мазох

саме захворіла. Я залишився вдома, читав. За якийсь час вона пройшла кімнатою, мовила «на добраніч». Я підвівся, але за нею уже й слід простиг, тільки двері луснули. Знову нічого між нами…

      На той час я судився з панством Основ’янами. Перш ніж починати тяжбу та запрягати адвокатів, я подумав собі: запряжи-но ліпше спершу коней і поїдь туди сам.

      Кого ж я там знаходжу? Розлучену жінку, яка живе у своєму маєтку і зневажає увесь світ, така собі модерна філософиня.

      Вона називала себе Сатаною, а була маленьким любим чортеням. За кожним словом вона зривалася з місця, і очі в неї горіли, мов два світлячки.

      Звичайно, я програв процес, зате здобув її серце, її цілунки, її ложе.

      Я все ще любив свою дружину.

      Часто я лежав в обіймах іншої, заплющував очі і уявляв собі її довге волосся, її пристрасні, гарячі, сухі уста.

      Моя дружина теж гарячкувала від ненависті й любові до мене. Її серце, як ота квітка, що росте в затінку, бубнявіло нестримною ніжністю. Вона зраджувала себе саме тим, що воліла б приховати.

      Якось вона поклала мені на стіл листа, якого приніс козачок моєї коханки, і зареготала. Але сміх її раптом урвався; це було майже гидко.

      Я відвернувся від неї з надміру любові, вона кипіла жадобою помсти за пристрасну й зневажену любов.

      Ходила вона тепер ривкою ходою, скрикувала уві сні, лупцювала челядь, дітей.

      А потім враз змінилася. Стала спокійною, врівноваженою. Затримувала на мені свій погляд якось дивно, вдоволено, і все ж наче болем був пронизаний її гордий сміх.

      Прийшов мій лісничий.

      – Пан не ходить більше до лісу. А я знаю лисячий сховок на болоті. І знаю, де водяться чудові бекаси.

      Я страшенно любив полювати на бекасів.

      – Та й вона… чекає вас біля каменя. Зробіть ласку бідній жінці.

      Я беру рушницю, але доходжу до останнього сільського паркана, як мене раптом охоплює незрозумілий страх, я кидаю свого лісничого й мало не біжу назад, додому.

      Мені соромно – я ступаю навшпиньки і чую…

      Мій співрозмовник раз по раз відгортав із чола волосся.

      – …Ох, цього не розкажеш. Смикаю двері, а моя дружина лежить…

      – Даруйте, що потурбував, – кажу й зачиняю двері. Що ж я роблю?

      Так воно вже в нас ведеться. Німець поводиться з жінкою, як із рабинею, а ми ведемо з нею бесіди на рівних, як монарх із монархом.

      Ми ж не думаємо: «Роби все, що тобі заманеться. Але попри те жінка має бути задоволена». У нас чоловік не має жодних привілеїв, у подружжі обоє на рівних правах.

      Якщо вже ти дозволяєш собі взяти будь-яку шинкову лярву за щічку. То терпи, коли жінка приймає упадання інших. Лежиш в обіймах чужої дружини, мовчи, коли й твоя жінка обіймає іншого.

      Тож чи мав я право?

      Ні, не мав.

      Отож я поступився і міряв кроками кімнату перед дверима жінчиної спальні.

      Я нічого не відчував, усе в мені завмерло, змовкло, стихло. Я тільки повторював собі без кінця: «А хіба ти не робив те саме? Не маєш права! Не маєш права!»

      Ось він виходить.

      Я кажу:

      – Вибач,