Венера в хутрі. Леопольд фон Захер-Мазох

ними – тисячолітній досвід, – насмішкувато відповіла богиня, перебираючи білими пальчиками темне хутро. – Що відданішою задемонструє себе жінка, то швидше протверезіє від кохання чоловік і стане владним самодуром. І навпаки: що жорстокіше й зрадливіше вона поводитиметься, що більше збиткуватиметься з чоловіка, що фривольніше гратиметься його почуттями, що менше виказуватиме милосердя, то пекельніше розпалюватиме його жагу – він буде обожнювати й кохати її усім серцем. Так було споконвіку, від Гелени та Даліли аж до Катерини II та Лоли Монтес.

      – Не можу заперечувати, – відповів я. – Найзвабливішим для чоловіка є образ прекрасної, пристрасної, жорстокої деспотки, яка заради примхи погордливо й без жалю міняє своїх коханців…

      – Та ще й зодягнена в хутра, – додала богиня.

      – Як ви здогадалися?

      – Я ж бо знаю ваші смаки…

      – А знаєте, відтоді, як ми бачилися з вами востаннє, ви стали кокетливішою, – зауважив я.

      – Наскільки, смію запитати?

      – Я веду до того, що прекрасніших за ось це темне хутро шатів для вашого білого тіла годі й шукати і що вам…

      Богиня засміялася.

      – Вам наснилося! – голосно вигукнула вона. – Прокиньтеся! – і схопила мене за руку своєю мармуровою долонькою. – Та прокиньтеся ж! – знову прогримів мені над вухом її глибокий грудний голос.

      Я насилу розплющив очі й побачив руку, що мене термосила, однак рука ця мала, на диво, бронзову засмагу, а голос виявився охриплим проспиртованим голосом мого козачка, що стояв переді мною у повний зріст – майже шість футів заввишки.

      – Уставайте ж бо! – не вгавав він. – Ото сором який!

      – Чому сором?

      – Сором засинати в одязі та ще й із книжкою, – козачок обтер оплавлений віск зі свічок і підняв томика. – 3 книжкою… – він розгорнув обкладинку – Геґеля. До того ж найвищий час збиратися до пана Северина. Він чекає нас на чай…

* * *

      – Дивний сон, – мовив Северин, коли я закінчив розповідь, оперся ліктями на коліна, поклавши обличчя на витончені руки, помережані ніжними жилками, і поринув у задуму.

      Я знав, що тепер він довго не поворухнеться, навіть не дихатиме – так воно й було. Його поведінка анітрохи мене не дивувала, ми приятелювали вже майже три роки, тож я звик до всіх його дивацтв. А дивакуватим Северин таки був, цього не заперечиш, хоча аж не тим небезпечним шаленцем, за якого його мали не лише найближчі сусіди, а й увесь Коломийський повіт. Цей чоловік був мені не просто цікавим – за що й мене вважали трохи несповна розуму, – а ще й надзвичайно симпатичним.

      Як на галицького дідича шляхетного роду і як на його вік – Северинові ледь перейшло за тридцять – він відзначався надзвичайно тверезим розумом, поважністю, ба, навіть педантичністю. Жив за напівфілософською-напівпрактичною системою, якої скрупульозно дотримувався, ледь не за годинником, а ще за термометром, барометром, аерометром, гідрометром, Гіппократом, Гуфеландом, Платоном, Кантом, Кніґґе