Венера в хутрі. Леопольд фон Захер-Мазох

себе, як річ… як сирівець. Роби з мене свою подобу!

      Наче руки на себе накладаєш, кидаєшся у чужу суть, доки не повстане власна.

      А тоді приходить страх повністю себе втратити. Відчуваєш ненависть до влади іншого над тобою. Здається, що ти вже вмер. Хочеш заслонитися від тиранства чужої істоти, віднайди себе знову в собі. Це і є повстання натури».

      Мій співрозмовник знайшов другий клаптик паперу:

      – «…У чоловіка була своя робота, свої справи, свої ідеї й наміри. Вони лопотять над ним крилами, мов голуби, й підіймаються, мов орли, угору. Не дають упасти.

      А жінка?

      Вона кричить „пробі!”. Її „я” не хоче вмирати. О ні! І жодного рятунку! Вона ще носить подобу свого мужа під серцем, відчуває, як дитя росте, рухається – живе! І ось нарешті тримає його на руках, підіймає догори…

      Що тепер вона відчуває?

      Мрія? Її дитя промовляє до неї: „Я – це ти, ти живеш у мені. Глянь на мене, я порятую тебе”.

      Вона пригортає дитинча до грудей і… порятована.

      Тепер вона плекає те, що в ній відкинули й зневажили, у своїй дитині. Тримає її на колінах і бачить дорослою, усю до решти віддає себе їй».

      Мій співрозмовник згорнув клаптики з роздумами свого друга докупи й сховав на грудях. Ще раз помацав їх рукою, пересвідчуючись, чи вони на місці, і застебнув сердак.

      – Зі мною трапилося те саме, – сказав він. – Точнісінько так. Я, щоправда, не зумів усе так пояснити, як Леон Бодошкан, але все ж хочу вам розповісти. Що ви на це?

      – Та певно ж розповідайте, братчику!

      – Отож так само було й у мене, так само, так само… Повірте, так самісінько.

      Мені захотілося заохотити мого нового друга, от я й мовив стримано:

      – Кажуть, дитина – запорука кохання.

      Чоловік на якусь мить завмер, вигляд у нього був такий, наче я його смертельно образив.

      – Запорука кохання! – вигукнув він. – Маєте рацію, запорука кохання. Отож я повертаюся додому. В такому господарстві роботи до біса! Повертаюся втомлений, наче гончий пес. Обіймаю свою дружину, цілую, її долоня вмить стирає усі турботи з мого чола. Я лащуся коло неї, як кіт, а вона сміється, і… раптом поруч кричить «запорука кохання». І вже по всьому. Я вам кажу.

      Цілий ранок воюєш із мандатором, економом, лісником. Сідаєш до обіднього столу, не встиг ще й серветки пов’язати (я завжди пов’язую серветку, все за старими звичаями), як чується плач моєї «запоруки кохання», бо дитяті не хотілося на руки до няньки. Моя дружинонька встає, годує дитину, але дитя вимагає м’яса й кричить. Я втікаю до сусідньої кімнати. Його забирають, і я можу обідати собі сам ще й пісеньку насвистувати, якщо хочу, наприклад:

      Скочив котик

      На плотик

      Й моргає,

      Чи моя пісеньочка

      Вам не набридає?

      Або ж іду полювати качок. Цілий день по коліна у воді. Мрієш про тепле ліжко. Що ви, приміром, уважаєте теплим ліжком? Добрий матрац, чи не так? Теплі подушки, теплу ковдру й гарну жінку…

      Він почервонів і ледь запнувся…

      – …Ну