Венера в хутрі. Леопольд фон Захер-Мазох

ви даєте такій жінці легкої поведінки гроші або даруєте їй щось, скажімо, хустку чи будь-що інше, кожен плюне у її бік. Продажна курва! Тільки так розуміється це в християнському шлюбі! А про що ж веде мову добропорядна дружина-християнка? Може, про свою жагу? Чорта з два! Про свій ранковий туалет мовить вона та про те, як вбирає та годує її добропорядний чоловік-християнин. Хіба не так?

      Любов – це значить: піклуйся про свою дружину, забезпечуй своїх дітей і матимеш за це винагороду – подружнє ложе. І баста! Ось це і є християнський шлюб, чорти б його вхопили. Ось що я скажу.

      Просто ганьба, коли в дівчисько закохується і – на, маєш тобі, – народжує дитину. Пфі! А тоді плюйтеся собі скільки влізе… Боже помагай!

      Одружуються з кохання, питаю я вас, чи заради попівського благословенну? Ну? Коли б одружувалися заради кохання, то на дідька здалося оте благословення? О! Ось вам моя думка!» – отакий наш панотець.

      Усе самотніше ставало мені вдома, і я втікав з хати.

      Броджу по полю під час жнив, залажу собі під складені стріхою снопи, курю й слухаю, як співають женці. Іду в ліс до лісорубів, часом вполюю білку. В усьому повіті немає такого ярмарку, на якому б я не був. Та й до Львова їжджу часто, особливо на контракти[11]. Тижнями вдома не буваю.

      І врешті-решт приймається як належне те, що я свою жінку… ну, розумієте… тільки коротко, одне слово, дотримуємося норм християнського шлюбу.

      Моєму сусідові таке, щоправда, й в голову не приходило. Гадає, певно, що можна змушувати своє серце палати, що Божий день. По пів днини просиджує у моєї жінки, особливо тоді, коли мене немає вдома. Тільки-но я на ярмарок або на полювання, а він уже тут як тут.

      – Чи мій друг… – так він мене називає, тож дотримуватимемося цього звертання, – чи мій друг удома?

      – Ні.

      – О як шкода!

      Чуєте? Ото тхір! Умощується й декламує з Пушкіна.

      А потім десь у розмові: «Але ж його ніколи немає вдома! Гм…» – «Ніколи!» – тільки й киває головою моя дружина. О Боже! Уявляєте, в усьому йому підтакує. Мовить отак натяками, а він лише хитає головою та співчутливо сопе носом. Про чоловіків каже тільки загально, розважливо й повчально, не зважується одверто ганити, лишень покахикує собі в хустинку.

      А мені, подумайте тільки, влаштовує справжній скандал, що я занедбую свою жінку. І яку жінку! Таку чудову жінку, з такою душею, такою чистою душею, таку духовно багату, яка читає Пушкіна, наче молитовник.

      Легко казати! Ти маєш її за чашкою чаю, зодягнену в біляче хутро, жваву й веселу, мов білка, а я!.. Ах! Слухайте краще далі.

      Отож він перечитує їй купу книжок уголос, а вона собі виношує якісь ідеї і зітхає, коли мова заходить про мене.

      Що ж, власне, діється? Що ми заподіяли одне одному? «Ми не розуміємо одне одного», – каже вона.

      Ось бачите, дослівно вихопила з якоїсь німецької книги. Дослівно, кажу я вам. Маєте оті ідеї.

      Якоїсь ночі повертаюся я додому з Добромиля, з ліцитації, знаєте. Моя дружина сидить на канапі,

11

Так у Галичині називають пору, коли у повітових містах та в столиці збирається сільська шляхта, щоб укласти угоду з торгівцями, здебільшого євреями, на продаж своєї продукції.