Венера в хутрі. Леопольд фон Захер-Мазох

дитя, і кінець щастю, кінець коханню. Чоловік і жінка опиняються у становищі гендлярів-невдах, яким не вдався торг, обидвоє розчаровані, бо ж одному не вдалося обвести суперника довкола пальця.

      А їм усе ще здається, що річ тут тільки у їхньому везінні. І ось вони починають тоді трактувати одне одного як найлютіших ворогів, замість того, щоб оскаржувати природу за те, що вона крім кохання плотського, такого минущого, дала їм ще й інше почуття, якому у віках не буде переводу: любов до дітей.

      Отож ми не розлучилися.

      Він більше не переступав порогу мого дому, але вони бачилися у її подруги. Є ж такі добрі душі на світі! А я знову став полювати на своїх бекасів.

      Тепер я почав дивитися на жінок, як на дичину, полювання на яку важке, але варте докладених зусиль.

      Знаєте, як полюють на бекасів? Ні?! Треба знати, як він летить. Бекас злітає, робить три ривки догори, як блукливий вогник. Шуг, шуг! А тоді летить уперед. Оце і є той момент. Я просто вичікую мить, і він – мій!

      Отак і з жінками.

      Підеш на пролом – нічого не вийде, а знайдеш певний підхід, кожну можна здобути…

      Удома був мир.

      Діти гасали по дому, і, знаєте, я їх тепер любив, бо їх любила моя дружина. Часто я думаю, що це в них, саме тоді, відродилася наша любов. Ось вона бігає, сміється, і дивно ставало мені на душі.

      А потім на мене знову найшло, наче потьмарення. Я вимагав, щоб діти любили мене більше, ніж матір, щоб вони любили тільки мене.

      Я сідав із ними біля каміна, гуцав їх на колінах, розповідав їм казки, співав пісеньки, як співають селяни, переповідав їм мисливські побрехеньки. І це справді було незвичайно. І ось саме тоді… розумієте… народилася ще одна дитина, дитина того чужого чоловіка. Дівчинка. Ви не повірите, як вона була схожа на мою дружину, викапана мати.

      Звичайно, кажуть, що доньки схожі на батька, а сини – на матір. У мене такого не було. Один син схожий на діда, другого я взагалі не знаю, до кого притулити: його моя дружина вичитала, певно, з якогось роману.

      Жоден із моїх синів не успадкував від матері, тільки це чуже дитя, дівчинка.

      У цей час дружина думала тільки про себе та про свою помсту… А дитя полюбило мене, хоча й знало, що нелюбе мені.

      Коли я щось розповідав, воно тихенько просилося послухати, сідало на стільчику в темному кутку, завмирало, і тільки оченята звідти поблискували.

      Я часто гримав на дівчинку, аж вона трусилася. Коли я йшов геть із дому, вона ставала десь осторонь і дивилася мені услід. Коли я повертався, вона першою вибігала мені назустріч, і тут же сама лякалася свого вчинку.

      Якось синок сказав: «Ведмідь ще колись роздере тата». Вона зірвалася на ноги, а очі повні сліз. Мені тоді здалося, наче це моя дружина боязко тулиться до мене, благає вибачення й плаче.

      Одного разу я сказав до дитини: «Ну, ходи до мене». Вона густо зашарілася і втекла геть. Помалу ми стали нерозлучними друзями.

      Жоден із моїх хлопців не успадкував нічого мого.

      – Хотів би постріляти лисиць?

      – Так, – відповідав хлопчисько. – Лиш би воно так не бахкало. Якось я розповідав