Венера в хутрі. Леопольд фон Захер-Мазох

І все ж не своїй! Але це була її донька! І я любив малу.

      Моя дружина теж любила її без міри. І що більше дівчинка прив’язувалася до мене, то палкішою ставала материна любов.

      Коли я брав дівчинку із собою, дружина вклякала коло малої, цілувала її й тихо просила: «Запишися зі мною». Але мала тільки хитала головою. Я сміявся, і вже далеко від дому, в лісовій хащі, не раз згадував ту сцену й радів, що дитина зі мною, а мати аж не тямиться вдома від страху.

      Часом дружина клала дівчинці на коліна якесь шитво, але мала тільки вдавала, ніби шиє, раптом кидала роботу й втікала геть… чистити мою рушницю. Або ж дружина веліла їй щось зробити. Дівча дивилося на мене й не рухалося з місця.

      Якось дружина не стрималася: «Він не твій батько!».

      – Тоді й ти не моя мама, – відповіло дитя спокійно. Жінка зблідла, але вже мовчала, тільки зрідка плакала.

      – Що за дурниці! Нащо сльози проливати? Світ-бо такий веселий!

      …Мій співрозмовник вихилив останній келишок токаю.

      – Веселий! Це сказав отой… отой… правильно, отой Карамзін! Він властиво, росіянин, але це не має значення. Великий Карамзін! Як же він сказав? Не знаєте?

      Він ухопився за волосся, наче хотів із голови висмикнути згадку.

      – Тепер я міг би розповісти вам про свої пригоди. Усі жінки належать мені, геть усі – селянки, городянки, єврейки, панянки! Усі – блондинки, шатенки, брюнетки, руді, геть усі! Усі!

      Пригоди, пригоди, оце скажу я вам! Пригоди схожі на… на… Ох, на що вони схожі?

      Ось і тепер я маю коханку. Як вона мене любить! Дама, справжня дама!

      …Щось болить мені голова…

      І ще одну коханку я маю. Вона жінка опришка. Її чоловіка повісили, а сама вона… Але що мені до того? Що то мене обходить? Вона не вміє навіть читати, ми й не розмовляємо багато, зате любимося, як вовк із вовчицею!

      По десять жінок зараз, щонайменше – троє. Одна – для постелі, друга – для душі, а третя – для серця, але ні, що це я кажу! Серце поза грою, зовсім поза грою…

      Він засміявся по-дитячому, зблиснувши своїми чудовими білими зубами.

      До чого тут ще й серце? Серце чоловікові потрібне для своїх дітей, друзів, батьківщини, а для жінки?.. Ха! Ха! Ніколи уже жінці не вдасться здурити мене, я сам їх усіх обдурюю. Весела комедія! Слід дати їм зрозуміти, яким має бути справжній мужчина. Ха! Ха! А як вони всі мене люблять, відколи я їх утягнув у свою гру! Всі вони в мене плакали, усі до одної!

      – А ваші стосунки з дружиною? – запитав я, коли він раптом замовк.

      – Благочестиво живемо під одним дахом, – відповів він. – Часом, коли я… коли я отак думаю про ті часи… про неї, мені починає боліти голова. Болить голова… Але ж тепер нам весело! Весело! Весело!

      Він жбурнув пляшкою з-під вина в стіну, єврей аж скинувся зі сну і зачепив себе чотками по носі.

      – Отак! Ось тепер мені добре! – скрикнув мій співрозмовник, розстібаючи сорочку. – Добре! Весело! Таке життя. Якщо ми веселі, то нам добре. Весело! Весело!

      Він став посеред шинку, задиркувато взявся в боки і почав танцювати козачка, наспівуючи по-дитячому нестримну, вакханальну й водночас